У 1993 році вона кинула його з п’ятьма дітьми – і через 32 роки правда приголомшила всю Україну

У 1993 році вона покинула його з пятьма доньками через 32 роки правда приголомшила всіх.
Дівчатка Оксана, Марія, Соломія, Дарія та Надія росли здоровими, гарними та неймовірно близькими одна до одної. В усіх були такі ж блакитні очі, як у батька, але кожна мала свою унікальну душу. Оксана, старша на дві хвилини, була прирожденою ватажком, завжди організовувала ігри та уроки.
Марія, спокійна та чуйна, заспокоювала сестер у важкі хвилини. Соломія, найбільш товариська, уміла розсмішити всіх своїми жартами. Дарія, мовчазна й уважна, помічала все, що ховалося від інших.
Надія, наймолодша, була солодкою, як мед, і її усмішка могла розтопити навіть найжорсткіше серце. Разом вони були нерозлучні, а їх звязувала глибока любов до батька, який став їхньою опорою. Усе містечко на Волині почало захоплюватися цим чоловіком.
Тарас став місцевою легендою батьком пятьох близнюків, чоловіком, який не зламався під ударами долі. Але його не хвилювали плітки чи похвали. Він мріяв, щоб його доньки виросли сильними, щасливими й вільними жінками, здатними йти по життю з гордо піднятою головою.
Та ніхто не знав, що в цій історії ховалася таємниця. Щось, про що Тарас мовчав з того часу, як пішла його дружина. Деталь, яка через роки випливе на поверхню й змінить усе, що думали про цю родину.
Але спочатку життя приготувало Тарасові ще чимало випробувань. Коли дівчаткам виповнилося десять, він потрапив у страшну аварію. Він розвозив посилки на велосипеді по вузьких вуличках, коли його збила машина, що вилетіла з-за повороту.
Кілька днів він провів у реанімації, балансуючи між життям і смертю. Дівчатка тимчасово жили у доброї жінки з місцевої церкви тітки Гафії, яка завжди захоплювалася стійкістю Тараса. Тоді усе село обєдналося влаштовували благодійні ярмарки, збирали пожертви, організовували лотереї.
Вперше світ відповів на любов, яку Тарас сіяв роками. І знаєте, що вразило лікарів найбільше? Його одужання було справжнім дивом. Ніби невидима сила тримала його при житті, наче його місія ще не була виконана.
Тарас повернувся додому сильнішим, рішучішим, з ще більшою вірою. Він поклявся: *Поки я тут, мої доньки ніколи не відчують самотності.* І так вони йшли рік за роком, з боротьбою, з перемогами, з любовю батька, який відмовлявся здаватися, попри втому та біль…