У селі баби втратили легендарного кота: переможець і мисливець більше не з нами.

В пані Олександри в селі помер кіт. Заслужений був кіт. Чимало на його рахунку було перемог над слабшою статтю серед котячих, побитих суперників та впійманих гризунів. Та вже старий став котисько, нічого не вдієш. Двадцять років, без малого, прожив на цьому світі без капітального ремонту.

Загорнула пані Олександра улюбленця у чисте полотнище, взяла лопату і понесла за город ховати. Її чоловік, Василь Євгенійович, порався в кутку двору в підвалі: щось там унизу ремонтував і глухо лаявся.

Віддавши останню шану коту-улюбленцю, пані Олександра засипала яму і вийшла з прогалини. В руках вона несла лопату, вимазану глиною. Повз проходила сусідка з міста – пані Феодосія.

– Доброго здоров’я, Олександро! – привіталася Феодосія і для проформи спитала: – Що робите?
– Та ось, – сказала пані Олександра. – Василь мій відмучився, бідолаха. Бог забрав старенького. Поплакала та за городом його поховала.

Від цієї новини Феодосія забула, куди йшла. Лише вчора вона бачила Василя Євгенійовича в магазині, де дід брав цукор, «Приму» і пляшечку горілки.

– Не може бути! – сказала вона. – Василь твій помер? Так швидко? Я ж вчора його бачила.
– Так, вчора ще шустро бігав, – кивнула пані Олександра. – І веселий був увесь день, і оселедець цілий з’їв. Навіть на дивані з ним учора грали…

Очі у Феодосії повільно округлювались.
– А сьогодні вранці зажурився мій Василь, занедужав… – закінчила пані Олександра. – Ліг на лавку, щось пробурмотів – і дух випустив.

Феодосія машинально перехрестилася.
– Ось як буває, – мовила вона. – Був-був Вася – і нема. А лопата-то навіщо, питаю?
– Та за городом його поховала, ж сказано вже! – повторила пані Олександра. – У полотнячко чисте загорнула і схоронила. І мітку з гілочки поставила, щоб не забути.

Феодосія була жінкою міською і багатьох сільських традицій до кінця не знала. Та їй здавалося дивним, що Олександра ось так запросто поховала покійного чоловіка Василя Євгенійовича за городом, та ще й гілочку вткнула, щоб не забути, де лежить.

– Турботлива ти, Олександро, не відібрати! – пробурмотіла Феодосія у збентеженні. – Пішла і закопала сама! А чи не належить… ну, хоча б дільничного покликати, щоб факт смерті засвідчив?

Тепер вже пані Олександра подивилася на Феодосію якось дивно.
– Ну ти й ляпнула! – засміялася вона. – Вася, звісно, орлом був… але хто ж дільничного по таких дрібницях турбує? Міліціонер за кожним Василем не набігається. Давай вже одразу генерального прокурора викличемо?

Феодосія мовчала. Пані Олександра перекинула лопату на інше плече.
– Може, в місті у вас так і прийнято, – сказала вона миролюбно. – Ви ж всі розумні, на що – ваші прокурори, радники, юстиція… А в нас у селі по-простому. Помер Максим – і грець із ним. Бери лопату і копай. За городом місця багато.

– Та-а-а… – пробурмотіла Феодосія. – Відчуваю, я ще не все знаю про ваше село. Але чому за городом, у бур’яні закопала? А в пристойному місці поховати – ніяк?

Непонятливість Феодосії почала дратувати Олександру.
– А куди я з ним, коли околів? – спитала вона сердито. – Не на кладовище ж його з православними людьми класти? Це було б надто. Здавна всіх за городом закопують.

Пані Феодосія обережно присіла на колоду. На лопату в руках Олександри вона намагалася не дивитися. Їй було дуже не по собі, і ноги підкошувалися.
– Ну ти даєш, сусідко, – сказала вона нарешті. – Усіх за городом складаєш! І багато у тебе їх, крім Василя, було?

– Мабуть, чимало, – задумалась пані Олександра. – До Василя, наприклад, був Микола. Характером м’який, але всередині підлий. Бувало, вночі підкрадеться, ляже під бік – а до ранку під мною вся простирадло мокре. Ух, я його й била! А ще раніше – Семен… той був покладистий, ласкавий. Та також прийшов час – і помер. Багатьох їх змінила.

І з розмаху вткнула лопату в дерен – мов точку поставила.
– Тепер усі одним рядком за городом лежать! Васько, Миколка, Семко… красунчики мої. Та нічого, мені Тоня на днях молоденького обіцяє підкинути. Хіба на мій вік їх не вистачить?

Невідомо, що подумала Феодосія, тому що в цю мить за спиною пані Олександри з’явився дід Василь Євгенійович – весь перемазаний землею і злий, як чорт.
– Смерті моєї хочеш, кочергу стара? – загорлав на дружину. – Мене там зверху по вуха закидало, я ору-ору, барахтаюсь… Ледве вибрався, а вона тут балакає!

Вирвав у жінки лопату і додав:
– Дай сюди інструмент! Чоботи відкопувати піду… і пляшечка теж там залишилася.

Тут пані Феодосія тихо зіслизла з колоди і втратила свідомість. Тому пляшечка з підвалу дуже згодилася.