У січні до Антоновни прийшов клімакс, який спочатку не викликав жодних проблем.

В січні до Петренихи настав клімакс. Спочатку це не викликало жодних особливих проблем. Не було сумнозвісних припливів і відливів, потливості, частого серцебиття, головного болю. Просто закінчилися місячні, і все: здрастуй, старість, я твоя!

До лікаря Петрениха не пішла, адже багато читала й знала, що до чого. Та й подруги часто розповідали про своє, ділилися відчуттями. «Тобі, Петрениха, дуже пощастило», — казали вони. «Це ж треба, так легко переживаєш клімакс!»

Ну, як наврочили подруги. Почалися у Петренихи дивні зміни. Вона розуміла, що це гормональні зміни в організмі, які не проходять безслідно. Звідси, мабуть, і немотивована зміна настрою, і запаморочення, і слабкість.

Стає все важче Петренисі нахилятися до онучки Мирославки, апетит зник, спина почала по-новому боліти. Вранці обличчя часто набрякає, а ввечері ноги. Деякий час Петрениха особливої уваги на свої недуги не звертала. Першими залунали тривогу невістки: “Якою ви стали, мамо, блідою і в’ялою. Зверніться до лікаря, зробіть УЗД, не затягуйте, з цим не шуткують!”

Петрениха мовчала. Сумніви, що щось не так, давно оселилися в її душі. А тут ще й груди почали сильно боліти, просто горять, не торкнешся. Живіт тягне, спати не дає. Часто в безсонні ночі під ритмічне хропіння чоловіка, Петрениха лежала на спині, вдивляючись у стелю, і тихо плакала, думаючи про майбутнє й згадуючи минуле.

Як же їй не хотілося вмирати! Адже всього лише п’ятдесят два, навіть до пенсії не дотягла. З чоловіком вирішили дачу підшукувати, щоб більше на природі перебувати. Сини такі чудові, на хороших роботах. Невістки шанобливі, допомагають волосся фарбувати, радять, що придбати з одягу, щоб повноту приховати. Онучка єдина, Мирославка, просто золота дівчина, не надивитися! Фігурним катанням займається, восени в перший клас піде. Малює добре, вже вміє в’язати – бабуся навчила.

Як же швидко життя пролетіло! Здається Петренисі, що ще зовсім не жила. От молодшого сина лише одружила, ще й дітей від нього не дочекалася, а тут хвороба, будь вона проклята! Витирала Петрениха гарячі сльози краєм підодіяльника, а вони текли і текли по її щоках. Зранку під очима були сині кола, обличчя почорніло, змарніло.

***

Кое-як пережила Петрениха весну й літо, а до осені їй зовсім погано стало. Задуха, страшний біль у спині майже не відпускає, живіт болить нестерпно. Нарешті зважилася Петрениха записатися на прийом до лікаря й розповісти про свої страждання чоловікові.

До жіночої консультації Петрениху супроводжувала майже вся родина. Чоловік, Андрій Ількович зі старшим сином залишилися в машині, а обидві невістки чекали її в коридорі.

Насилу піднявшись на оглядове крісло і зніяковіло червоніючи, Петрениха відповідала на питання лікарки: коли закінчилися місячні, коли почула нездужання, коли востаннє обстежувалася. Відповідала Петрениха довго, встигла навіть змерзнути на кріслі, поки лікарка заповнювала картку, мили руки, натягували гумові рукавички.

Лікарка уважно оглянула Петрениху, все більше насуплюючись і нервуючи. Потім коротко сказала, «одягайтеся», і сіла до телефону. Петрениха тремтячими руками натягувала неслухняну спідницю й з жахом слухала розмову лікарки.

— Онкологічний диспансер? — кричала вона в трубку. — Це з п’ятої. У мене важка пацієнтка, терміново потрібна консультація. Терміново! Так, так… Видно, остання стадія. Я не знаходжу матки. П’ятдесят два… Первинне звернення. Так, не говоріть… Як у лісі живуть. Навчаєш їх, даєш інформацію на кожному кроці, а до лікаря зайвий раз сходити у них часу нема. Так, так, добре, відправляю.

Закінчивши розмову, лікарка повернулася до столу і стала оформляти якісь документи.

— Ви сюди одна приїхали, жінко?

— Ні, з чоловіком, з дітьми, на машині ми, — тихо відповіла Петрениха німіючими губами. Тільки зараз вона відчула дужий біль у всьому тілі. Від цього болю перехоплювало подих, мліли ноги, хотілось кричати. Петрениха притулилася до дверної рами й заплакала. Акушерка вискочила в коридор і вигукнула:

— Хто тут із Петренихою? Заходьте!

Невістки схопилися й поспішили до кабінету. Побачивши свекруху, все зрозуміли відразу. Петрениха плакала й корчилася від болю, ніби здалеку до неї доходили уривки вказівок лікарки: негайно, терміново, перша лікарня, онкологія, другий поверх, черговий лікар чекає… Ось направлення, ось картка… Дуже пізно, шкодую… Чого тягнули, адже люди освічені…

У машині їхали мовчки. Андрій Ількович, не соромлячись, шмигав носом, час від часу витираючи сльози тильною стороною долоні. Син напружено вдивлявся в дорогу, до болю в пальцях стискаючи в руках руль.

На задньому сидінні невістки з обох боків підтримували свекруху, яку покидали вже останні сили. Петрениха стогнала, а коли біль ставав зовсім нестерпним, кричала в голос, викликаючи нові напади ридань у Андрія Ільковича.

Іноді біль на кілька миттєвостей вщухала, і тоді Петрениха встигала бачити, як за вікнами машини пропливали жовтіючі крони дерев. Прощаючись з ними, Петрениха прощалася подумки з дітьми, чоловіком і онукою Мирославкою. Вже не потішить її більше смачними пиріжками. Хто ж тепер поведе її в перший клас, хто зустріне рідну після уроків? Хто обійме міцно-міцно, поцілує, захопиться її першими успіхами?..

***

У диспансері довго чекати не довелося. Петрениху прийняли одразу. Сім’я в жаху, не наважуючись сісти, купкою стояла біля вікна. Андрій Ількович вже не плакав, а якось розгублено і безпорадно дивився в одну точку. Невістки м’яли в руках хусточки, син мовчки розхитувався всім тілом з боку в бік.

У кабінеті, куди завели Петрениху, напевно, відбувалося щось страшне. Спочатку звідти вискочила медсестра з червоним обличчям і кинулася в кінець коридору. Потім швидким кроком у кабінет увійшов літній лікар у хірургічному халаті та бахілах. А потім майже бігом туди ж заскочило ще кілька лікарів.

Коли в кінці коридору пролунав гуркіт, сім’я машінально, як за командою, повернула голови до джерела шуму: червона медсестра з двома санітарами швидко везли дребезжучу каталку для перевезення лежачих хворих. Як тільки каталка зникла за широкими дверима кабінету, сім’я зрозуміла, що це кінець. Андрій Ількович обхопив голову руками і застогнав, невістки кинулися шукати в сумочках сердечні каплі, у сина на щоці зрадливо сіпнувся нерв.

Раптом двері кабінету знову розчинилися. Каталку з Петренихою, покритою білою простинею, везли люди шість-сім. Усі схвильовані, червоні, з краплями поту на лобах. Бліде обличчя Петренихи було відкрите. Жах застиг в її опухлих очах. Відштовхнувши невісток, Андрій Ількович кинувся до дружини. Літній лікар перегородив йому шлях.

— Я чоловік, чоловік, — кричав Андрій Ількович услід віддаляючійся каталки. — Дайте хоча б попрощатися. Любо, моя люба, як же так, ми ж хотіли в один день…

— Дойтися вже, — медсестра зачиняла на засувку широку двері кабінету. – Не заважайте, дідусю, і не кричіть. Вона народжує. Голівка ось-ось з’явиться…

***

У пологовому залі було дві породіллі: Петрениха і ще одна, зовсім молоденька, напевно, студентка. Обидві кричали синхронно і так само синхронно, наче за наказом, заспокоювалися між переймами. Навколо кожної метушилися акушерки і лікарі. Літній професор спокійно і вальяжно ходив від одного столу до іншого і давав указівки.

— І за що страждаємо? – запитав професор у породіль під час чергової паузи.

— За прокляту горілку, вона в усьому винна, зараза, — простогнала студентка.

— Ну, а ти, мати? — звернувся професор до Петренихи і поплескав її по оголеній товстій нозі.

Петрениха трохи помовчала, подумала, а потім тихо, бо сил уже зовсім не було, прошепотіла:

— Так за любов, мабуть. За що ж іще? От день народження мій так із чоловіком відзначили. П’ятдесят другий рочок. Трішки побавилися…

— Неслабо, треба сказати, побавилися, — усміхнувся професор. — Так невже, і справді, нічого не помічала чи хитруєш?

— Та що ви, лікарю! Якби я знала, якби тільки могла подумати!.. Сором-такий! Адже я вже бабуся давно. І товста така від самого дитинства, мене-то за фігуру по імені з двадцяти років ніхто не називав, лише по батькові… Упевнена була, що у мене клімакс і онкологія на додачу. Ось і в консультації матки не знайшли, сказали, що розсмокталася, рак, остання стадія…

— Зрак у тебе, а не рак, — професор роздратовано махнув рукою. – Всі ми живі люди, і, на жаль, медичні помилки ще іноді трапляються. Але вистачить розмовляти. Тужся, матір, давай, тужся. Твоя помилка хоче побачити світ!

***

Акушерка вийшла з пологового залу задоволена і наповнена важливістю. Буде що подружкам розказати — не кожен день у наш час бабусі народжують.

— Петренко Любов Іванівна. Є родичі?

— Є, — в один голос відповіла сім’я, роблячи крок вперед.

— Вітаю, — з таким відвертим цікавістю роздивляючись чоловічу частину сім’ї, сказала акушерка. — А хто батьком буде?

— Я, — хрипко, ще не вірячи всьому, що відбувається, прошепотів Андрій Ількович.

— Він, – одночасно відповіли невістки, вказуючи на свекра.

– Обалдіть, — не стрималася від емоцій акушерка і додала вже з якимось явним повагою. — Хлопчик у вас. Три п’ятсот. Зріст п’ятдесят один сантиметр. Накривайте поляну, тату. Ще б годину і невідомо, що б було… До самих пологів поспішили. От дива, так дива. Чому лише в онкологію везли, не розумію…