У султана було четверо дружин, але юна та ніжна четверта займала особливе місце в його серці.

У одного козацького гетьмана було чотири дружини. Найбільше він кохав четверту — наймолодшу та найласкавішу. Дарував їй дорогі шати, золоті намиста, пестив і доглядав, як вишневий цвіт у саду.

Третя дружина була чудовою красунею, і коли гетьман вирушав у чужинні землі, завжди брав її з собою, щоб світ дивився на її вроду. Та в серці його гризла тривога — а раптом покине його заради іншого?

Другу дружину він шанував за розум і дотепність. Вона була йому вірою та правдою, завжди давала добру раду в скрутну хвилину. Коли лихо приходило, саме до неї він звертався, і вона виводила його з біди, як мудра порадниця.

А перша дружина дісталася йому від старшого брата, що відійшов у вічність. Вірна, як земля рідна, вона пильнувала його добро і славу козацьку. Та гетьман і не дивився на неї, наче тієї жінки й не було.

Одного разу захворів гетьман тяжко. Лежачи на постелі, згадав усе своє життя — пишне, як весняний сад. “Маю чотирьох дружин, — подумав він, — але коли смерть прийде, лишуся самотній…”

Звернувся до четвертої:
“Любив тебе більше за всіх, дарував найдорожче. Чи підеш за мною у темряву, коли душа покине тіло?”
“Навіть не сподівайся!” — відрубала вона й вийшла, не озирнувшись. Її слова встромилися в серце, ніж гостріший за шаблю.

Скрутним був гетьманів сум, коли спитав третю:
“Твоя краса світ мені прикрашала. Чи супроводиш мене у край, де сонце не сяє?”
“Ні! — відповіла вона. — Життя таке солодке! А як ти помреш — знайду собі іншого!”

Ще гірше стало на душі. З останньою надією звернувся до другої:
“Ти завжди була міцною опорою. Чи підеш за мною у безвість?”
“Шкода, — зітхнула вона, — але цього разу не зможу. Хіба що з честю поховаю…”

Тоді почув він тихий голос:
“Я піду з тобою. Хоч на край світу…”

Підвів очі — а то перша дружина, зів’яла від сліз, та все ж готова йти за ним.
“Ох, як же я був сліпий…” — прошепотів гетьман.

У кожного з нас є ці чотири дружини. Четверта — наше тіло: хоч як його годуй і пести, воно залишить нас у день смерті. Третя — слава, багатство та посади: все це розвіється, як дим. Друга — родина й близькі: хай допомагали за життя, але проведуть лише до могили.

А перша — наша душа. Часто ми забуваємо про неї, женучися за мирським. Та лише вона ніколи не зрадить і піде з нами у вічність. Дбаймо про неї, бо вона — наша вічна істина.