У цій родині ти залишився за бортом

– Тебе тут нема! – Єлениний голос аж дзвенів від гніву. – Зрозуміла? У цій родині тебе вже відтепер немає!

– Лено, заспокойся, – намагався втрутитись Микола, проте дружина не дала йому закінчити.

– Мовчи! Своєю тишею ти всі ці роки дав їй відчути, що їй все можна!

Ганнуся стояла на порозі вітальні, тримаючи подорожню сумку. Її обличчя було бліде, губи тремтіли, проте погляд лишався гордим.

– Гаразд, мамо. Як скажете.

– Не називай мене мамою! – вибухнула Лена. – Донька в мене єдина, й то не ти!

Микола важко сів у крісло, сховавши обличчя в долонях. Ганнуся подивилась на батька, чекаючи, що він скаже хоч слово на її захист. Та чоловік мовчав.

– Тату? – тихесенько покликала вона.

– Ганнусю, може, не варто так різко? – нарешті підвів голову Микола. – Давай спокійно поговоримо.

– Про що? – Лена схопила зі стола фотографію й шпурнула її на підлогу. Шкло розлетілось дрібненькими скалками. – Вона нас зганьбила! Увесь городенко тепер пальцями показує!

Ганнуся глянула на розбиту рамку. Там було їхнє спільне святкове фото – щаслива родина, усміхнені обличчя. Зараз видавалось це жорстокою насмішкою.

– Мам… Лено Петрівно, – поправилась дівчина, – я не винувата, що так вийшло.

– Не винувата? – мати крокнула до неї. – Ти зустрічаєшся з одруженим чоловіком! Розбиваєш чужу родину! А тепер ще й дитину від нього чекаєш!

Ганнуся мимоволі притулила долоню до живота. Строк був ще невеликий, проте новина вже облетіла ледь не все їхнє містечко.

– Я кохаю його, – промовила вона ледве чутно.

– Кохаєш! – передражнила Лена. – Сорокарічного дядька з трьома дітьми! Та що ж в тобі такого, що він дружину кинув?

Ганнуся ще більше поблідла.

– Він мене любить. Будемо жити разом.

– Де? – єхидно запитала мати. – Тут? У моєму домі? Думаєш, я дозволю тобі привести сюди цього… цього…

– Гаразд, Лено, – встряв Микола. – Адже вона як не як наша дитина.

– Наша? – дружина розвернулась до чоловіка. – Я таких дітей не народжувала! Доглядала, в університет віддала, працю допомогла знайти. А вона що? Зв’язалась із першим-ліпшим чоловіком!

Ганнуся поставила сумку на підлогу.

– Віктор – не перший-ліпший. Ми вже понад рік разом.

– Ох, понад рік! – сплеснула руками Лена. – Значить, цілий рік ти збрехала! Говорила, що затримуєшся на роботі, а сама до коханця бігала!

– Я не брехала, я лише…

– Лише що? Замовчувала? Те ж саме й брехня!

Микола підвівся з крісла і підійшов до вікна. Надворі крапав дощик, низько над покрівлями сусідніх будинків нависали сірі хмари.

– Ганнусю, – сказав він, не обертаючись, – а що тоді цей твій Віктор каже? Таки розлучається?

– Звісно, розлучається, – відповіла дівчина. – Подав документи до суду.

– Подав документи, – повторила Лена. – А сім’ю вже розвалив. Діти без тата лишились.

– У них не було кохання, – намагалася пояснити Ганнуся. – Вони давно сусідять. Віктор каже, що одружився з розрахунку.

– Та усі вони так кажуть! – розсміялась мати. – Усі одружені чоловіки однакові! Дружину не люблять, дітей не хотіли, колишню не залишать! А далі, як награються з коханкою, до сім’ї вертаються!

– Віктор не такий, – уперто відповіла Ганнуся.

– Усі такі! – відрізала Лена. – Думаєш, я життя не знаю? Скільки таких історі
Пізніше, зустрівши дружину Віктора випадково біля її роботи, Ана побачила на її шиї той самий кулон у формі половинки серця, що й у нього, і зрозуміла, що слова матері виявилися жахливою правдою, від якої по спині пробігли мурашки, а на шиї виступили дрібні червоні плями власного сорому.