У золотій клітці

**У золотій клітці**

Соломія увійшла до квартири й тихенько роздягалася, намагаючись не розбудити матір. Ледь стримала стогін, коли знімала нові туфлі, які натерли ноги.

– Чого так рано? Втекла? Не сподобалося весілля? – у передпокій визирнула мати.

– А ти чому не спиш? Мене караулиш? – різко відповіла Соломія.

Мати стиснула губи і пішла у кімнату. Донька відчула укол провини. Матір не спала, чекала на неї, хотіла почути новини, а вона нагрубила. Соломія увійшла до кімнати, підсіла на диван і обійняла її.

– Не підлещуйся. Не хочеш – не розповідай. Потім дізнаюся від матері Оксани.

– Мамо, пробач. Я втомилася, ноги натерла. Ресторан розкішний, гостей було п’ятдесят чи більше. Шумно, весело. А Оксана в білій сукні виглядала чарівно. І наречений гарний… – перераховувала вона.

– То чому пішла раніше? – перебила її мати.

– Там усі такі важливі, надуті, наче індики. Не прості люди. А мені завтра рано вставати.

– Куди? Завтра неділя, – здивувалася мати й пильно подивилася на доньку.

– Тим більше. Завтра розповім. Усе, я в душ. – Соломія чмокнула матір у щоку й пішла переодягатися.

Вона з огидою скинула вихідну сукню, яка поруч із іншими нарядами виглядала дешево й скромно. Потім умилась, ретельно терла спину, де торкалися її потні руки товстуна.

Він запросив її на танець, не слухаючи відмов. Не битися ж із ним. Притискав Соломію до себе, до свого величезного живота. Вона відчувала на спині його вологі гарячі долоні. Туфлі впивалися в шкіру ніг. Ледь витримала до кінця.

Потім він підсів до її столика й почав підливати вина. Нікому не було до неї діла. Єдина знайома, подруга, була зайнята гостями й чоловіком. Лише пару разів Соломія зловила на собі зацікавлений погляд. Але той чоловік не зробив нічого, щоб врятувати її від наполеливого шанувальника.

Вона сказала, що їй у вбиральню, і втекла. Перед рестораном сіла у таксі й поїхала додому. Ні, такої весілля вона б собі не хотіла. Усе відрепетировано, наче у виставі, де кожен грає свою роль. А вона була лише частиною натовпу.

Довго не могла заснути. У голові лунала музика, дзвін келихів, тости, сміх… Вона згадала того чоловіка. «Краще б він запросив мене, а не цей товстий боров. Та годі про нього думати», – сказала собі Соломія, повернулася набік і незабаром заснула.

Теплий вересень змінився дощовим жовтнем. Оксана повернулася з медового місяця й запросила Соломію до себе.

Доньці тепер цікаво було побачити, як живуть заможні люди. Не з порожніми ж руками йти. Після пар вона зайшла до кондитерської й купила улюблені тістечка подруги. Виходила, коли у дверях зіткнулася з чоловіком. Він відступив, пропускаючи її.

– Це ви? – раптом сказав він.

Соломія підняла очі й впізнала загадкового гостя з весілля. Від несподіванки завмерла на порозі.

– Виходьте, ми заважаємо, – засміявся він і потягнув її за руку.

– Так несподівано зникли з весілля, немов Попелюшка. Я навіть не встиг познайомитися. – Він усміхнувся, демонструючи білі зуби.

– Але я не втратила черевика, – теж посміхнулася Соломія.

– Додому? Підвезу вас.

– Ні, до подруги, нареченої з весілля. Ви ж ішли за покупками? – здивовано підняла брова Соломія.

– Так радий нашої зустрічі, що готовий пожертвувати всіма тістечками світу. – Він помітив у її руках коробку. – Ходіть. – Взяв під руку й підвів до позашляховика.

Вона ще не їздила у таких машинах. Він впевнено керував, навіть не запитавши адреси. Соломія знервувалася.

– Знаю, де живе ваша подруга. Ми з її чоловіком партнери та друзі, – пояснив він, помітивши її страх.

Дорогою розповів про себе: звуть Дмитро, розлучений, має лабрадора…

«Заможний, гарний, успішний. І приємний. Таке й мама мріє», – подумала Соломія.

– Чого так пізно? Я вже почала хвилюватися, – докорила мати, коли донька повернулася.

– Була у Оксани. Ну й живе вона тепер… – на радість матері Соломія детально розповіла про будинок і засмаглу подругу.

– А як туди дісталася? Вона ж тепер у «Золотому містечку».

Так називали престижний котеджний селище.

– Підвіз знайомий, – неохоче сказала Соломія, зрозумівши, що дала матері нову тему для допитів.

– На весіллі познайомилися? Він із «тих», сподіваюся? Номер хоча б дала йому?

– Так, мам, нав’язала йому, – роздратовано відповіла донька.

– Чого злишся? Значна людина проявила увагу, а ти хочеш знущатися.

– Не знущаюся, номер дала. Усе? Допити скінчили?

– Що з тобою? Чому ведеш себе так?

– Набридли твої розпитування. Невже тобі так кортить позбутися мене? – спалахнула Соломія.

– Не несіть дурниць! Я дбаюА за вікном тихо падав сніг, і Соломія, дивлячись на своє відображення у вітряному склі, усміхнулася — нарешті вона була вільною.