Успіх завжди поруч, а щастя з чоловіками досі не знайдено.

Вірі Миколаївні все життя не щастило з чоловіками. На роботі щастило, з колегами, друзями… Але з чоловіками ні. Завжди траплялися любителі випити, як навмисно. Батько, який пройшов війну, випивав усе життя, і це призвело у Віри відразу до цього способу життя. Але, мабуть, чого сильно боїшся, те й притягуєш.

Заміж вона вийшла пізно, у 39 років. Закохалася в його гарні очі, кучеряву копу волосся і відкритий, веселий характер. Павло був вдівець, старший за неї, виховав двох доньок. Більше дітей не хотів. Та й Віра вже не наважилася б на зрілому віці, тим більше, згодом з’ясувалося, що її Павло теж любить випити. Вісім років вона терпіла, а тоді в один прекрасний день вирішила — досить! І повернулася додому — доглядати прикутого до ліжка, постарілого батька.

Так пройшло десять років. Крім роботи, дому та хворого батька вона більше нічого не бачила. А коли поховала його, через сорок днів вирішила відпочити — купила путівку до санаторію.

Яке ж це було щастя — просто відпочивати, нічого не робити, нікуди не поспішати. Хоча Вірі Миколаївні вже було 57, виглядала вона чудово — вона була з тих жінок, краса яких розквітає повільно і поступово, наче осінній пейзаж.

Не дивно, що чоловіки в санаторії, які приїхали сюди не лише відпочити, а й познайомитися, одразу звернули увагу на симпатичну струнку жінку, якій на вигляд не більше 45 років, і почали за нею доглядати. На Віру посипалося стільки уваги, якої вона не мала навіть у молодості. Вона навіть розгубилася, не знаючи, як реагувати.

— Та ви не беріть ці знайомства так серйозно, — намагалася заспокоїти її 42-річна Марина, її сусідка по кімнаті. — Сюди всі їдуть відпочити, розважитися… Ну а раптом ви тут свою долю зустрінете — все буває.

— Ой, ні, Маринко, пізно мені вже когось зустрічати, романи заводити, смішно якось виглядає. Та й не вірю я чоловікам, у молодості не щастило, чому раптом зараз пощастить?

— Та хоча б тому, що ви це заслужили. От повірте собі, скажіть прямо зараз — я це заслужила! А ваше мудре серце вам допоможе вибрати достойного.

Віра Миколаївна тільки усміхнулася у відповідь і похитала головою. Одного вечора вона пішла до спортивної зали пограти у настільний теніс. Бажаючих було багато, тому вони вигадали грати один з одним по черзі.

Але найбільше їй сподобалося грати з кремезним спокійним чоловіком, приблизно її віку. Вона навіть не знала, як його звати, бо він був небагатослівний і відлюдькуватий. Але грав чудово, а в тандемі з Вірою у них виходило захоплююче видовище — через три дні на їхній турнір зібрався глянути чи не весь санаторій.

— Я дізналася, його звати Володимир, — повідомила Вірі всюдисуща Марина. — Мій знайомий сидить з ним за одним столом. Каже, дуже порядний чоловік, не п’є, любить спорт. Три роки тому овдовів.

— Я рада, що він хороший, — стримано відповіла Віра. — Видно, сильно кохав дружину, якщо досі переживає, видно по ньому.

— У мене є план, — заявила Марина. — Сьогодні під час вашого турніру я зайду і запрошу вас на танці, голосно, щоб він почув. Раптом, і він прийде. Треба ж якось вас поближче познайомити.

— Ну ти й сваха, — розсміялася Віра. — Може, не треба? Ми вже не в тому віці, щоб змінювати свої звички…

— Ну включіть свій авантюризм, хоч трохи. Невже вам не хочеться знову підкорити чоловіка, відчути своє жіноче зачарування? Ну я ж бачу, що він вам подобається, і ви йому також. Це видно з боку.

Віра замовкла і замислилася. А чому б і ні? Чому вона завжди всього боїться — чужих осудів, якихось невдач. І адже таким чином багато чого в житті упущено.

— Добре, — рішуче тряхнула вона головою. — Давайте спробуємо!

Маринин план удався майже ідеально. Коли вони прийшли на танці, через годину після тенісу, приготовані, Володимир вже був там. Видно було, що він їх чекав, нетерпляче поглядаючи на вхідні двері.

— Він нас чекає, — прошепотіла Марина на вухо Вірі, — одразу змінився на обличчі. Ми почекаємо трохи, якщо він першим не запросить вас, то доведеться вам поступитися своєю принциповістю, — пожартувала Марина.

— Ну що ти, Маринко, — намагалася відвернутися Віра, — я так не можу, не вмію…

— Всьому ми колись навчаємося вперше, — категорично відрізала Марина шлях до відступу.

Володимир запросив сам на перший же повільний танець. І Віра вперше за багато років відчула себе геть молодою дівчинкою, у якої все життя попереду — яскраве й прекрасне.

— Ви дуже красива жінка, — несподівано промовив Володимир, нахилившись до її вуха і подивившись прямо в очі, і Віра почервоніла від задоволення.

— Дякую, — промовила вона. Такою щасливою вона не була вже давно.

З цього вечора Володимир став постійним супутником Віри. Від його похмурого вигляду не залишилося і сліду, він був веселим, жвавим, дотепним. Вони разом ходили на процедури, сіли за один столик, їздили на екскурсії, грали в теніс, а тепер ще кожного вечора ходили на танці. Віра просто літала, а Марина з усмішкою спостерігала за нею.

— Знаєш, Маринко, він, виявляється, з мого міста, навіть живе неподалік, всього декілька зупинок. Ми домовилися разом ходити до тенісного клубу…

— А жити разом ви ще не домовилися? — розсміялася Марина, цілком задоволена таким успішним розвитком подій.

— Ну що ти, люба, у нас ще конфетно-букетний період. А там подивимося… Ой, мене ж Володя чекає у фойє. Ми сьогодні на концерт зібралися.

І весело пославши Марині повітряний поцілунок, Віра по-дівочому закрутилася перед дзеркалом і понеслася на побачення.