Весільні плани під загрозою

**Шлюбу не буде**

Оксана закінчила педагогічне училище з червоним дипломом, мріяла вступити до університету. Та доля розпорядилась інакше. Батько потрапив у важку аварію, довго лікувався у лікарні. Коли його виписали, мати взяла відпустку, щоб доглядати за ним вдома, поки він не звикне до інвалідного візка.

Університету в їхньому містечку не було, треба було їхати до обласного центру. Оксана вирішила, що вступить наступного року. Не могла ж вона кинути батьків у такий важкий час. Влаштувалася працювати в школу.

Лікарі запевняли, що з часом батько зможе ходити, якщо робитиме спеціальні вправи, масаж, прийматиме ліки. Мати продала садочок, щоб найняти інструктора з лікувальної фізкультури, масажиста, купувати ліки. Та батько так і не піднявся з візка.

— Годі, досить гроші на вітер пускати. Нічого не треба, все одно не встану, — сказав він одного разу.

Характер у нього зіпсувався — став нетерплячим та підозрілим, до всього причеплювався. Найбільше, звісно, діставалося матері. Якщо він кликав, вона мусила все кидати й бігти до нього. Зазвичай йому хотілося пити, щось спитати або просто побалакати. А в цей час вечеря підгоряла на плиті.

— Василю, міг би й сам доїхати до кухні. А тепер картопля згоріла, — докоряла мати.

— У мене життя згоріло, а тобі картоплі шкода. Тобі легко казати, ти на ногах. Важко склянку води принести? — злісно відповідав батько.

Бувало, у гарячці він міг запустити в матір склянкою чи тарілкою. Усе частіше батько просив купити йому горілки. А випивши, виливав злість на матері. Ніби це вона була винна в тій аварії.

— Тату, не пий, не допоможе, тільки гірше буде. Нічим зайнятися? Грай у шахи, книжки читай, — умовляла Оксана.

— Багато ти розумієш. Останню радість у мене хочеш забрати? У книжках твоїх брехня одна. Сама їх читай. А в житті все не так. Я більше ні на що не здатний, — бурчав він.

— Мамо, не купуй йому більше горілку, — просила Оксана.

— Не куплю — кричатиме. Йому важко. Що вже тепер… — зітхала мати.

— Так не пити треба, а займатися, вправи робити. Казали ж, що ходити може. Сам не хоче. Просто й подобається нас мучити, а ми бігаємо навколо нього, — сердилася Оксана.

Батька, звісно, було шкода, але й їм із матір’ю було нелегко. Одного разу Оксана повернулася зіОдного разу Оксана повернулася зі школи втомлена, у горлі першило, хотілося прилягти, а батько постійно кликав її — і тоді вона не витримала.