«Відмовляли собі у всьому заради дочок, а тепер я одна: чому власні діти стали чужими?»

«Ми з чоловіком усього себе позбавляли заради дочок, а тепер я сама й нікому не потрібна»: за що мені таке ставлення від рідних дітей?

Коли наші дочки виросли, ми з чоловіком з полегшенням зітхнули. Здавалося, найважчі часи позаду, адже ми вдвох тягнули все на собі. Обоє працювали на заводі, жили дуже скромно. Зарплати — сльози. Але при цьому не дозволяли, щоб наші дівчата почувалися гірше за інших. У них завжди було в що вдягнутися, з чим піти до школи, на що купити канцелярію чи квиток у кіно.

Ми з чоловіком майже нічого собі не дозволяли. Не пам’ятаю, коли востаннє купувала нове пальто — усе віддавали дітям. Дочки вступили до університету, одна за одною. І знов — витрати. Стипендії ледве вистачало на проїзд, доводилося допомагати. Купували одяг, платили за житло, підтримували з харчуванням. Навчалася рахувати кожну копійку. Але й тоді ніколи не шкодувала: аби в них усе було.

Після навчання обидві вийшли заміж. Ми з чоловіком були щасливі — діти влаштувалися. А потім майже одразу народилися онуки — два хлопчики, один у старшої, інший у молодшої. І все пішло по колу. Після декрету дочки сказали, що віддавати малюків у садок ще рано, і попросили мене допомогти. Я на той час вже була на пенсії, але все ще підробляла прибиральницею, щоб якось зводити кінці з кінцями. Обговорили з чоловіком і вирішили — я сиджу з онуками, він працює.

Так ми й жили — дві пенсії та його зарплата. Зяті разом відкрили справу, і з часом справи у них пішли вгору. Ми раділи, пишалися. Навіть якщо просили грошей на щось — не відмовляли, як же інакше, це ж діти.

Але одного дня все розвалилося. Чоловік пішов на роботу й… не повернувся. Серце. Його не встигли врятувати. Мені здавалося, що земля йде з-під ніг. Ми прожили разом сорок два роки, і я просто не уявляла, як жити далі. Я залишилася сама. Дочки деякий час навідувалися, забирали онуків, віддали до садка. А потім — наче викреслили.

І тут я зрозуміла, що моя пенсія — мізерна. Раніше якось вистачало, адже була підтримка чоловіка. А тепер? Комунальні, їжа, ліки… інше раз у аптеці стояла й вибирала: таблетки чи хліб. Того дня, коли дочки все ж заглянули до мене, я наважилася поговорити.

Тихо сказала: «Доню, якби ви могли хоч трохи допомогти з оплатою рахунків, я б купувала собі ліки…» Старша навіть не дала договорити — сказала, що й так витрат багато, що все дорого, грошей не вистачає. А молодша… мовчки відвернулася, ніби не почула. Після цього — тиша. Ані дзвінка, ані візиту.

Я лишилася сама у своїй хаті, оточена світлинами, дитячими виробами, крихітними панчішками, які сама в’язала для онуків. Ніхто з них більше не приходив. Ніхто не запитав, як я. Ніхто не поцікавився, чи взагалі жива. А колись я була для них усім. Варила каші, прасувала сукні, гойдала колиски ночами. Вчила їх говорити, читати, підходила до кожного крику.

Зараз сижу біля вікна, дивлюся, як по вулиці йдуть чужі бабусі з онуками. Сміються, тримаються за руки. А мене обіймає тиша. І гіркота. Бо не розумію — за що мені таке. Коли я перестала бути потрібною? Невже діти так легко забувають усе, що для них робилося?

Я не прошу багато. Не потрібні мені їхні гроші чи подарунки. Просто хочеться тепла, пари слів, дзвінка раз на тиждень. Щоб хтось запитав: «Мамо, як ти?» Щоб онуки завітали, просто посиділи біля мене. Але, мабуть, це — розкіш, якої я недостойна.

З кожним днем мені все важче вірити, що вони згадають. Але я все одно чекаю. Бо серця матері не навчитися переставати чекати. Навіть якщо боляче. Навіть якщо ображає. Навіть якщо відчуваєш, що тебе зрадили.