Вік не вирок: Життя у вирі пристрастей

Вік — не вирок: Життя у вирі пристрастей

Оксана Гончаренко готувалася до свого шістдесятиріччя. Ця цифра лунала як вирок, і вимовляти її вголос було нестерпно. Колішні часи шістдесят вважалися межою старості, початком занепаду, а навіть за сучасними мірками — це перехід у категорію «похилого віку». Відчувалося, як стискається серце від цих думок.

Востаннє так гостро вона переживала через вік, коли їй виповнилося тридцять. Тоді здавалося, що молодість пішла назавжди, залишивши лише тінь колишньої свободи. Але тепер, дивлячись на своїх дорослих дітей, Оксана лише гірко посміхалася цим спогадам.

Вона зупинилася перед дзеркалом у спальні, уважно вдивляючись у своє відображення:
— Та ще й нічого собі, — тихо промовила вона, повертаючись то одним, то другим боком. — Виглядаю на сорок, почуваюся так само. Нічого не болить, все гнеться, тьху-тьху-тьху.
Вона підморгнула своєму віддзеркаленню, ніби кидаючи виклик часу, і вирушила виконувати доручення чоловіка.

Святкувати вирішили на широку ногу: на узбережжі Болгарії, серед друзів і родини. Оксана спочатку спротивлялася — казала, що така дата не для веселощів, а для роздумів про вічне. До того ж дорого, далеко, клопітно. Але її голос потонув у хорі сімейного ентузіазму. Чоловік, Тарас, якого всі звали Тарасиком, запевнив, що все організує: від перельоту до слайд-шоу під хіти «Океану Ельзи». Монтаж доручив молодшому синові, а ось фотографії — звичайно ж, Оксані.

Вона влаштувалася на м’якому килимі у вітальні, з важким зітханням відчинивши старий комод. Фото було небагато — сліди двох переїздів і безлічі мандрівок. Дитячі знімки майже не збереглися: коли у двадцять з чимось вона покидала рідний Львів, сентиментальності не було місця. Щось вдалося відновити у батьків, але й у них було небагато. Перший шлюб, розлучення — звідти вона забрала лише кілька карток: свої, дітей, друзів. Решта залишилася у минулому, яке так і не настало.

Тарас, на відміну від першого чоловіка, аматорського фотографа, камеру до рук брав рідко. Але за роки спільного життя знімків все ж накопичилося. Потім життя завертільшало: телефони ламалися, жорсткі диски застарівали, папки з файлами губились під дивними назвами. Альбоми, які можна було перегортати, торкатися, згадувати, пішли в небуття.

Перебираючи фото, Оксана натрапила на знімок з випускного — у тому самому сукні, яку подарували бабуся з дідусем із Кракова. Ось ще один — з практики в лікарні після третього курсу. А ось — весілля старшого сина, його напружена посмішка і її власна гордість. І раптом — фото, прилипле до іншого. Вона обережно відділила його. Серце завмерло. Мар’яна. Поруч — Оксана у смарагдовій сукні на святі Івана Купала.

Вони не бачилися майже тридцять років.

Мар’яна з’явилася в їхній групі інтернів ближче до осені, перевівшись із кардіології на терапію. Тонка, з короткою стрижкою й величезними очима, вона здавалася дівчинкою, доки не починала говорити. Тоді всі розуміли, що перед ними не просто розумниця, а справжній талант. Донька емігрантів із Тернополя, приїхала з матір’ю та чоловіком — він був її науковим керівником і старший на добрий десяток років. Екзамени здала з першого разу, так що їй пропонували будь-яку спеціалізацію. Вибрала кардіологію — престижно, поряд із чоловіком. Але через півроку нічних чергувань не витримала і перевелася на терапію.

З Оксаною вони зблизилися миттєво. А коли мати Мар’яни стала нянчити сина Оксани, вони взагалі стали як сестри. Навчання добігало кінця, і подруги все частіше розмовляли про майбутнє.
— Може, мені в ендокринологію? — міркувала Оксана.
— Навіщо? — хитала головою Мар’яна. — Ще три роки гризти науку, а потім чекати пацієнтів. А терапевт — це відразу у бій, усі дороги йдуть через тебе!
У результаті Оксана залишилася на терапії, а Мар’яна пішла в ендокринологію. І поїхала до Кракова.

У Мар’яни була ідеальна родина: мати, чоловік, молодша сестра — всі її обожнювали. Лише одного вона не могла досягти — дитини. Роки спроб, сльози, клініки. І раптом — диво. Донька народилася напередодні випуску. Мар’яна вирішила залишитися у Кракові, серед української громади.

Розставання було болючим. Подруги часто дзвонили одна одній, мати Мар’яни вихоплювала слухавку, випитуючи, як там «мій малюк» — син Оксани. Але час ішов, дзвінки ставали рідшими, життя розводило їх все далі. І раптом — запрошення на Івана Купала, українське свято першого року дитини.

Мар’яна з захопленням розповідала про свято: сукня за десять тисяч гривень, стиліст із Варшави, зачіски по двісті доларів — і це в кінці дев’яностих! Оксана запанікувала, але її перукарка Ірина заспокоїла:
— Волосся в тебе чудове. Щітка,Ще досить, досить важко…