ВІН ДИВИВСЯ НА КРОСІВКИ У ВІТРИНІ… АЛЕ НІКОЛИ НЕ ВХОДИВ У МАГАЗИН.

Ніхто не знав, як його звати.
Це був хлопчик, дев’яти років, худий, у трохи пошарпаній сорочці.
Кожного дня після школи він проходив повз місцеву взуттєву крамницю.
Зупинявся там, нерухомий, вдивляючись у червоні кросівки, що висіли у вітрині.
Не торкався скла.
Не видавав звуку.
Лише дивився.

Одного дня господар магазину, пан Іван, вийшов і спитав:
— «Тобі подобаються?»
Хлопчик опустив очі і відповів:
— «Ні, пане. Я просто… згадую.»

Пан Іван не зрозумів.
Тоді хлопчик пояснив:
— «Вони такі самі, як у мого брата.
Але його вже нема… і я не хочу забути, як вони виглядали.»

Пан Іван замовк.
Голос йому тремтів.
Того вечора він запакував кросівки в коробку і віддав хлопчикові.
Але це був не звичайний подарунок.
Він сказав:
— «Кожного разу, коли їх одягатимеш, пам’ятай — братів не запам’ятовують за тим, що в них на ногах…
а за тим, що вони лишають у серці.»

Хлопчик забрав кросівки додому, але не одягнув їх одразу.
Поставив у куток, біля фотографії брата.
Тепер кожного вечора, замість вітрини, він дивився на коробку.
А коли таки вирішив їх вдягнути, то не для бігу чи гри.
Він пішов у парк, де колись бував із братом, сів на ту саму лавку… і усміхнувся.

Бо інколи речі — це не просто речі.
Це містки.
Спосіб не відпустити.
Спосіб любити, навіть коли треба сказати «до побачення».