Connect with us

З життя

Він обрав сім’ю. Але не нашу.

Published

on

— Та годі тобі, мамо! — Ігор різко відвернувся від вікна, де вдивлявся в машини, що проїжджали. — Хіба мало вже повторила? Я ж пояснював сотню разів!

— Пояснював?! — Віра Петрівна розвела руками. — Та що ти мені пояснював?! Що кидаєш нас ради якоїсь чужої тітки з дітьми?!

— Вона не чужа тітка! Олеся — моя дружина! — син стиснув кулаки, голос дрижав від злості. — І діти тепер мої! Розумієш? Мої!

Марійка мовчки сиділа за кухонним столом, крутила в руках чайну ложку. Сльози крапали просто в охолонулий чай. Вона не плакала — сльози лилися самі, як дощ за вікном.

— Твої?! — мати зареготала, і сміх той був страшніший за крик. — Та ти з глузду з’їхав! У тебе ж є рідна сестра, яка після аварії ледве ходить! У тебе є мати, що всю свою життю на тебе поклала! А ти… ти йдеш до чужих людей!

Ігор сів на край канапи, провів рукою по обличчю. Втомився від цих розмов, до болю у скронях втомився.

— Мамо, ну постарайся зрозуміти. Я дорослий чоловік, мені тридцять два. Маю право на власне життя.

— Власне життя? — Віра Петрівна сіла навпроти сина, взяла його за руки. — Ігорку, любий, та яке ж там життя з розлученою й двома чужими дітьми? Ти ж молодий ще, статний, робота добра. Знайдеш собі дівчину молодшу, народиш своїх діточок…

— Не хочу інших дітей! — він вирвав руки з материнських долонь. — Максимко та Соломійка — вони вже мої. Максимко учора назвав мене татом. Розумієш? Перший раз у житті хтось назвав мене татом!

Марійка схлипнула, підвелася зі столу. Прикульгуючи, повільно підійшла до брата.

— Ігорю, а як же я? — голос у неї був тихий, зламаний. — Ти ж знаєш, що я без тебе загину. Після аварії тільки на тебе сподіваюся. Мама пенсіонерка, грошей у неї як грибів після дощу. Хто мені допоможе, як не ти?

Братні обійми. Ігор пригорнув сестру, погладив по волоссю.

— Марійко, ж бо я не вмираю. Просто житиму окремо. Допомагатиму, звісно. Але в мене тепер своя родина.

— Своя родина була в тебе завжди! — не витримала Віра Петрівна. — Ми — твоя родина! Рідна!

— Олеся вагітна, — тихо промовив Ігор.
Повисла тиша. Тільки годинник цокав на стіні, а за вікном шумів дощ.

— Що ти сказав? — мати зблідла, сіла у крісло.

— Олеся чекає дитину. Нашу дитину. Розумієте тепер, чому я не можу її кинути?

Марійка відсунулась від брата, глянула на нього широко відкритими очима.

— А скільки їй? — запитала вона.

— П’ять тижнів поки що. Але лікарі кажуть, усе гаразд.

— Господи… — мати закрила обличчя руками. — Що ж ти наробив, сину? Що ж ти наробив?

Віра Петрівна пропрацювала вихователем у дитячому садку понад тридцять років. Діток любила всією душею, але своїх онуків від Ігоря уявляла зовсім інакше. Не від чужої розлученої з двома дітьми, а від доброї дівчини з пристойної сім’ї.

— Мамо, та що тут такого? — Ігор сів поряд із матір’ю, спробував обійняти. — Онука нарешті діждешся. Або онучку. Хіба це погано?

— Від кого діждусь? — вона відсунулась. — Від жінки, що вже раз вискочила заміж? Яка вже двох народила? Та хто вона взагалі? Звідки взялася?

— Олеся працює у нашій лікарні медсестрою в дитячому відділенні. Добра жінка
— Мама, замовкни вже! — Ігор різко відвернувся від вікна, де вдивлявся у машини на дорозі. — Скільки можна одне й те саме?! Я ж вже сто разів пояснив!

— Пояснив?! — Валентина Петрівна розвела руками. — Що ти мені пояснив?! Що кидаєш нас заради якоїсь чужої тітки з дітьми?!

— Вона не чужа тітка! Олеся — моя дружина! — син стиснув кулаки, голос тремтів від гніву. — І діти тепер теж мої! Розумієш? Мої!

Катруся мовчки сиділа за кухонним столом, крутила в руках чайну ложку. Сльози падали просто в охолонулий чай. Вона не плакала — сльози лилися самі, як дощ за вікном.

— Твої?! — мати гірко засміялась, і сміх був страшніший за крик. — Ти з глузду з’їхав! У тебе є рідна сестра, яка після аварії ледь ходить! У тебе є мати, що все життя на тебе поклала! А ти… йдеш до чужих!

Ігор сів на край дивану, провів рукою по обличчю. Втомився від цих розмов, до болю в скронях.

— Мам, спробуй зрозуміти. Я дорослий чоловік, мені тридцять два. Я маю право на власне життя.

— Власне життя? — Валентина Петрівна сіла навпроти, взяла сина за руки. — Ігорку, рідний, яке ж там життя з розлученою жінкою й двома чужими дітьми? Ти ж молодий, гарний, робота добра. Знайдеш собі дівчину молодшу, народиш своїх…

— Не хочу інших дітей! — він вирвав руки. — Макс і Марічка — вони вже мої. Макс учора папою назвав. Чуєш? Вперше в житті хтось назвав мене папою!

Катруся схлипнула, підвелася. Кульгаючи, повільно підійшла до брата.

— Ігорю, а як же я? — голос був тихий, зламаний. — Ти ж знаєш, що я без тебе пропаду. Після аварії тільки на тебе й надія. Мама пенсіонерка, грошей не має. Хто мені допоможе, коли не ти?

Братні обійми. Ігор пригорнув сестру, погладив по голові.

— Катрусю, ж я не вмираю. Просто житиму окремо. Допомагати буду, звісно. Але тепер у мене своя родина.

— Своя родина була в тебе завжди! — не витримала Валентина Петрівна. — Ми — твоя родина! Рідна!

— Олеся вагітна, — тихо сказав Ігор.

Повисла тиша. Тільки годинник цокав на стіні, та за вікном шумів дощ.

— Що ти сказав? — мати зблідла, сіла у крісло.

— Олеся чекає дитину. Нашої дитини. Тепер розумієте, чому не можу її кинути?

Катруся відійшла від брата, широко розплющила очі.

— А скільки їй? — спитала вона.

— П’ять тижнів поки. Але лікарі кажуть, усе добре.

— Боже ж ти мій… — мати сховала обличчя в долоні. — Що ж ти наробив, сину? Що наробив?

Валентина Петрівна тридцять років працювала вихователем у садочку. Дітлашків любила щиро, але своїх внуків від Ігоря уявляла зовсім інакше. Не від чужої розлученої жінки з двома дітьми, а від гарної дівчини з доброї родини.

— Мам, та що в цьому поганого? — Ігор сів поряд, намагався пригорнути. — Онука нарешті діждетесь. Чи онучку. Хіба це лихо?

— Від кого діждуся? — вона відсуннулась. — Від жінки, що вже раз одружилась? Що вже двох народила? Та хто вона взагалі? Звідки взялась?

— Олеся працює медсестрою у нашій лікарні, в дитячому відділенні. Гарна жінка, добра. Діти чудові, виховані.

— А де їх батько? — не вгавала мати.

— Загинув у війську, на Сході. Олесі лише двадцять два було, коли залишилась з двома малятами.

— Ага, — кивнула Валентина Петрівна. — Значить, шукала собі дурника, щоб усіх утримував. І знайшла.

— Мамо! — вибухнув Ігор. — Годі! Я не дурник! Я дорослий чоловік, що вибрав жінку за коханням!

— За коханням? — мати підвелась, пройшлась по кімнаті. — Що ти знаєш про кохання? Сидів усі ці роки вдома, їздив на роботу, нам допомагав. Досвіду з жінками жодного. Перша ж
Валентина Петрівна мовчки спостерігає, як дощові краплі сповзають по шибці, намагаючись зрозуміти, чи вистачить її серцю місця для цих чужих дітей та жінки, що вкрала сина, і чи прогріє завтрашнє сонце цей холод у грудях.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

2 × два =

Також цікаво:

З життя15 хвилин ago

Five Years Without a Visit from the Children, Yet a Change in the Will Brought Them Racing Home

Five years without a single visit from my childrenyet a change in my will brought them rushing back. I have...

З життя58 хвилин ago

Sweetheart, You’ve Got Problems – This Flat Isn’t Yours, Little Sister.

Oh, you think *you’ve* got problems, sis? That flat isnt yours. My mums sister never had kids, but she had...

З життя2 години ago

Emma Visited Her Every Other Day, Leaving Food and Water by the Bed Before Slipping Away

**Diary Entry 12th May** Ive a neighbour named Emily Whitmore. Her mother, Margaret, had lived alone for years. Once, she...

З життя2 години ago

Visiting Her Daughter at the Cemetery, a Mother Spotted a Strange Girl on the Bench Whispering to a Portrait on a Gravestone—Her Heart Stood Still.

Visiting her daughters grave, the mother spotted an unfamiliar little girl sitting on a bench, whispering something to the photograph...

З життя2 години ago

Visiting Her Daughter’s Grave, a Mother Spotted a Strange Girl Whispering to the Portrait on the Headstone—Her Heart Stopped.

Visiting her daughters grave, Margaret spotted an unfamiliar little girl perched on the bench, whispering to the photograph on the...

З життя3 години ago

I Want to Live for Myself and No One Else

“Oh, Madeline, love! Come to see your mum, have you?” called Mrs. Wilkins from her balcony. “Afternoon, Mrs. Wilkins. Yes,...

З життя3 години ago

From Beggar to Miracle: The Transformation of One Day

**From Beggar to Blessing: A Day That Changed Everything** I thought he was just a poor, crippled beggar. I fed...

З життя5 години ago

Come Along With Me!

**Diary Entry A Guardian Found in the Woods** I still remember the day I found heror rather, the day she...