Вірний малюк

**Щенок**

Славко із мамою жили удвох. Батько в Славка, звісно, був, тільки не потрібні вони йому. Поки що він не задавав питань про батька. У школі діти рахують, у кого крутіші батьки, а в садочку цікавлять іграшки, а не наявність чи відсутність тата.

Надія вирішила, що краще Славкові не знати, як без пам’яті закохалася в його майбутнього батька, а коли сказала йому про вагітність, він і відкрив картки — виявилося, що одружений. Проблеми з дружиною є, але йти від неї не може, бо її батько — його начальник. Якщо щось піде не так, залишиться без штанів, а такий Надії навряд чи потрібен. І порадив “позбутися дитини, поки не пізно”, бо аліментів вона не побачить. А якщо наважиться діяти — буде ще гірше…

Вона не нав’язувалася, зникла з його життя і вирощувала Славка сама. Хлопчик вийшов гарним, і їй цього було достатньо.

Надія працювала вчителькою початкових класів, а п’ятирічний Славко ходив у садочок. І ніхто їм був не потрібен.

Після Нового року у школу прийшов новий фізрук. Високий, підтягнутий, усміхнений. Усі самотні жінки з педагогічного колективу, а їх була більшість, одразу ж почали кокетувати і залицятися. Лише Надія не дивилася в його бік і не сміялася з його жартів. Можливо, саме тому він і звернув на неї увагу.

Одного разу, коли вона виходила зі школи після уроків, біля неї зупинився позашляховик. З машини вийшов фізрук і відкрив перед нею двері.

— Прошу, — усміхнувся він і кивнув у бік сидіння.

— Мені тут зовсім близько, — зніяковіло відповіла Надія.

— Сідайте. На машині все одно комфортніше, навіть якщо недалеко, — розсудливо сказав фізрук.

Надія пом’ялася, але сіла. Фізрук закрив двері, сів за кермо і спитав адресу.

— Не знаю. Тільки номер садочка. — Надія схилила голову.

— Якого садочка? — він здивовано подивився на нею.

— Садочка, куди ходить мій син, — пояснила Надія.

— У тебе є син? Великий? — фізрук чомусь одразу перейшов на «ти».

— Славко. Йому п’ять, — відповіла Надія і схопилася за ручку дверей. — Краще піду.

— Постривай. Покажи дорогу. — Він повернув ключ у запалюванні.

Надія закрила двері. Нічого страшного, якщо він підвезе її за Славком. Все одно нічого між ними не буде. Навіщо чоловікові жінка «з прицепом», коли навколо повно вільних і без дітей?

— Ну, якщо ви не поспішаєте… — зітхнула вона.

— Не поспішаю. Мене ніхто не чекає. Немає ні дружини, ні дітей, — одразу зізнався фізрук, щоб Надія не питала зайвого.

— А що так? Характер жахливий? Жінки не витримують? Чи так когось образили, що тепер боїтеся серйозних стосунків? — пожартувала Надія.

— Ого, яка гостра на язик. А з виду тихоня. Усе було: і кохання, і образи. Але до весілля не дійшло, і не лише через мене. Не склалося. А характер… Немає ідеальних людей, поважана Надіє Вікторівно. І в тебе вигляд оманливий.

— Шкодуєте, що підвезли? Ой, поверніть у цей двір, — поспішно попросила вона.

Машина зупинилася біля садочка.

— Почекаю, — сказав фізрук, коли Надія вийшла.

Вона затрималася біля авто.

— Не варто. Ми живемо зовсім поруч. Не хочу, щоб син потім питав. Ви ж розумієте, Тарасе Івановичу? — Надія суворо, ніби до неслухняного першокласника, подивилася на нього. — Не чекайте.

Вона пішла, а Тарас Іванович Коваль кілька хвилив сидів у машині, думаючи. Потім завів двигун і поїхав. Коли через десять хвилин Надія вийшла з садочка, тримаючи Славка за руку, вона з полегшенням і злегка розчаровано зітхнула. Все зрозуміло. Жінка з дитиною йому не потрібна. Ну й добре. «Нам із Славком він теж не потрібен», — подумала вона.

Але наступного дня Тарас знову чекав її біля школи.

— Знаю, що ти подумала: «Оце так, втік, як дізнався про сина». А ось і ні. Сідай. У садочок? — спитав він буденно.

Надія усміхнулася і кивнула. Коли вона підвела Славка до машини, той уважно подивився на Тараса, потім підвів очі на маму.

— Це мій колега, Тарас Іванович. Працює у нас. Ну що, засидівся? Сідай, — натякливо весело сказала Надія, щоб приховати своє збентеження.

Славко не підстрибнув від радості, не кинувся до авто. Він серйозно вліз на заднє сидіння і втупився у вікно.

— Куди поїдемо? — спитав Тарас, обернувшись до нього.

— Десь недалеко. Без дитячого крісла можуть оштрафувати, — відповіла за сина Надія.

— Тоді поїдемо у розважальний центр. Для прогулянок ще холодно. Славко, згода? — весело спитав Тарас.

Славко не відповів, ніби за вікном було найцікавіше у світі. Тарас усміхнувся і тронувся.

У школі всСлавко стиснув у руці лапу щенка, а Надія усміхнулася, розуміючи, що справжнє щастя — це не чоловік, який приймає її сина, а хлопчик, який навчив її любити без умов.