Вітаємо шановних відвідувачів

Вельмишановні гості

– Олександро, ні! У мене немає місця, щоб усіх вас прийняти, – твердо промовила Ірина. Вона намагалася ввічливо і культурно пояснити двоюрідній сестрі телефоном, що візит небажаний, проживання неможливе і варто знайти інші варіанти.

– Ой, правильно твоя мама казала – лише б відмовити гостям. Палац відгрохали, а місця нема, звісно, так я і повірила. От, до речі, твоя мама завжди знаходила і місце, і їжу, а часи які були – не те що зараз, – розпалювалась Наталя. – Ми приїжджаємо сьогодні ввечері і ні дай боже…

Домовитись їй не дав чоловік Ірини. Проходячи повз, чоловік з усмішкою взяв телефон у дружини і, щойно жінка віддала слухавку, гаркнув так, що «тому боці», напевно, заклало вуха.

– Сказано тобі – немає місця! А будеш так хамити моїй жінці – взагалі ні ти, ні ніхто з твоєї рідні сюди ніколи не зайде! Телефон поклали. А Олексій навіть не встиг додати конкретні маршрути, якими родичам дружини варто було б піти. От що за невиховані люди – ніхто ж не слухає…

– Дякую, – видихнула Ірина. У їхній парі вона була так званою «тихонею» і «м’якою», тоді як Олексію властиві були більш жорсткі методи. – Двері закрий. Вони точно намагатимуться приїхати та фактично вторгнутися.

– А ще й таксі щоб ми оплатили, можеш бути впевнена, – зітхнула Ірина, слухняно перевіряючи, чи закриті ворота та хвіртка в будинку. А ще – кинувши номер двоюрідної сестри у чорний список. Дітей, звісно, шкода – Наталка їх напевно потягне з собою і туди, і назад, але… Ірина її в голову свого розуму не вставить. Та й якимось іншим чином відвадити небажаних і незваних гостей явно було неможливо.

Ще й від мами надзвичайно наслухається… А ж це ж мама все почала. Правильно Наталя сказала – завжди в домі Ірининих батьків усі були раді, завжди готові були прийняти і нагодувати дорогих гостей. Серед родичів їхня сім’я вважалася найбільш шанованою та гостинною, добре вихованою, гідною наслідування, і так далі, і тому подібне.

Але чим старшою Ірина ставала, тим більше їй не подобалось те, що відбувалося. З низки причин. По-перше, звісно, те, що для розміщення родичів жертвували, перш за все, Ірининими інтересами. Батьки, як і раніше, спали в своїй кімнаті, а от Ірині доводилося переїжджати на незручний диван на кухні щоразу, коли їхня квартира зазнавала нашестя гостей. А це мінімум на тиждень кожного місяця.

Треба сказати, що спина дівчини з сколіозом «дякую» за таку ночівку не казала. Зрозуміло, що придбати нормальний ортопедичний матрац батьки б не змогли, але невже не можна було для гостей придбати якийсь надувний? Або для Ірини взяти хоч би з рук десь розкладне крісло, яке поставити на кухні замість продавленого диванчика, після якого вона три дні не могла нормально розігнутись?

Ах так, звісно, грошей навіть на такі дрібниці не було. А не було цих самих грошей, тому що гостям треба поставити на стіл найкраще. Прийняти, вшанувати, щоб усе було як у людей. Діставався на час візитів кришталь із сервантів, ставились на стіл усі наявні продукти, включаючи відкладений на якийсь свято дефіцит. Скільки разів Ірина святкувала день народження з пюре та солоною оселедцем тому, що дефіцитну ковбасу, куплену спеціально до свята, за три дні до цього самого свята з’їли «дорогі гості»?

Останньою краплею для Ірини стала подарована подругою на чотирнадцятиріччя коробка цукерок. Віддали її Ірині за тиждень до свята, тому що подруга їхала з батьками на відпочинок і привітати у потрібну дату дівчину просто не змогла б. А Ірина замість того, щоб схом’якачити рідко передавані солодощі одразу, як зробила б будь-яка нормальна дитина, вирішила відкласти цукерки на своє свято. Щоб і самій поїсти, і маму з татом пригостити.

Та тільки два дні не пройшло, як ці самі цукерки виставили на стіл черговим родичам, а Ірині навіть батьки не здогадались відкласти хай по одній цукерці кожного виду, щоб дівчина хоча б їх спробувала!

З першої ж стипендії, переїхавши через рік до технікуму, Ірина купила собі таку ж коробку і з’їла одна, ні з ким не ділячись. Тоді ж і вирішила: у житті більше не буде такою «люблячою» і «гостинною», як її батьки.

А потім вона зустріла Олексія, вийшла за нього заміж і народила сина. До того моменту, як Михайлу виповнилося десять років, пара вже купила ділянку і навіть побудувала підходящий для цілорічного проживання будинок.

– Це ж який величезний дім! – першими ділом прокоментували родичі з боку Ірини. І марно було пояснювати, що будинок побудований рівно по межі двох ділянок. Що технічно їхній сім’ї належить половина цієї самої «великої хати», а другу частину займає сім’я брата чоловіка. У кожної половини будинку був свій вхід, комунікації, навіть адреси були різними. Звичайно, між ділянками залишили хвіртку для того, щоб швидко ходити одне до одного в гості, але з цього якихось прав у однієї сім’ї на другу половину будинку не з’явилося. Але деякі родичі пропускали цю інформацію повз вуха.

Правда, до Наталії ніхто не насмілювався нагрянути в гості, порушивши всі правила, встановлені Олексієм та Іриною у їхньому домі. Правила ці, насправді, були простими. Ірина охоче дозволяла нормальним, адекватним людям з числа рідних, які приїжджали в їхнє місто у справах або просто на відпочинок, зупинятися у них з Сашком удома. Але лише в кількості не більше трьох людей (гостьова кімната була розрахована на три спальні місця) і максимум на два тижні. Більшість родичів цілком влаштовував такий варіант. Багато ровесників Ірини навіть за власною ініціативою, приїжджаючи, скидали гроші на продукти, щоб молоді батьки не годували зайвих ротів за свій рахунок.

Багато з них також допомагали по господарству по-малому, а ще – не влаштовували свого приїзду ціле шоу, мовляв, розважайте мене. Багато, але не Наталія, яка ще чотири роки тому повідомила «радісну новину» про народження двійнят і про те, що вони всією дуже великою тепер сім’єю хочуть за нагоди відвідати Ірину та її чоловіка. У відповідь на це Наталі було сказано рішуче і чітке «ні». Олексію не сподобалася ідея ділити будинок із настільки маленькими дітьми. Та й Михайло навчався у школі із досить великою навантаженням, а тому – явно був би проти постійного галасу маленьких дітей за стінкою.

Наталі відповідь «вибач, але ми всі тут не помістимося», не задовольнив. І якщо в попередні чотири роки вона лише дорікала Ірині телефоном і розповсюджувала серед рідні чутки про жадібність і негостинність «заносливих» родичів, то зараз зателефонувала і фактично повідомила, що вони всією сім’єю з шести осіб вирішили вшанувати своєю присутністю дім Ірини та Олексія. Наталія, чоловік, троє дітей і, звісно, Наталина мама – хоча й не рідна по крові, але все ж таки тітка Ірини, мабуть, узята з собою як «важка артилерія».

І спочатку Ірина намагалася пояснити двоюрідній сестрі, що ну немає в них місця для розміщення шести осіб. Максимум троє – більше просто не влізе. Ну добре, четверо, якщо менших дітей покласти на розкладне крісло з гостьової кімнати разом «валетом». Можливо, помістилися б в п’ятеро, якби старшого сина батьки взяли спати до себе.

Але куди подіти маму Наталії в такому розкладі, було взагалі незрозуміло?

– Твій дорогий синочок міг би і на кухні на дивані поспати, – різонула тоді Наталія. І Ірина одразу здригнулася – згадалося відразу, як вона сама ночувала на дивані в кухні, поки «дорогі гості» з комфортом давили подушку на її улюбленому ліжку. Займали її кімнату, їли все найкраще, після чого сім’я до зарплати сиділа на макаронах, а ще…

Спогади не відпускали до пізнього вечора. Вже коли Ірина сподівалась, що до родички дійде, що нав’язуватися недобре, по будинку рознеслася трель дверного дзвінка. Потім ще раз, ще і ще. У камеру домофону нахабно дивилася Наталія. Поруч стояв її чоловік і заспані, капризуючі діти. Тітка про щось переговорювалася з таксистом, а Ірина дивилася на це і все намагалася зрозуміти – на що саме розраховують небажані гості.

Пролунав дзвінок по телефону. Мама. Ну хто б сумнівався.

– Ірина, там Наталя стоїть під вашим домом, їм треба заплатити за таксі і розмістити всіх.

– Ні, мамо, ніхто в нашому домі не розміститься, особливо ця рідня. Не попередили, що приїдуть – раз, їх занадто багато – два, та й взагалі…

Розповідати про пропозицію виселити Мішу з його кімнати Ірина не стала. Мама б не зрозуміла. Вона й зараз не зрозуміла, почавши лаяти нерадиву дочку за те, що та не дотримується законів гостинності, що їй, мамі, соромно перед численними родичами…

– Краще б тобі за мене було соромно, мам. І за вкрадені у мене цукерки, і за те, що ти мене з моєї кімнати постійно виганяла, – зітхнула Ірина і додала номер матері у чорний список. На час, звісно. Через тиждень, коли мати заспокоїться, Ірина знову спробує з нею поговорити. І тоді, якщо її межі так і не навчаться поважати…

Олексій з усмішкою спостерігав за тим, що відбувається перед домофоном. Ось родичі відчайдушно намагаються достукатися і додзвонитися, ось грізно показала кулак на відеоекрані Наталія, ось вся сім’я сіли в таксі та поїхали кудись далі. Чи то шукати готель або знімну квартиру, чи то перебирати списки гостинних родичів. І Ірині, і її чоловікові було все одно.

Головне – що тепер і Наталія, і всі інші, до кого ще не дійшло, зрозуміють: незваний гість гірший за татарина, а правила, встановлені власниками квартири чи будинку, треба дотримувати, а не сподіватися, що вони розстеляться килимком під твої ноги лише тому, що «так прийнято». Більше не прийнято. Не в їхній сім’ї. Не в їхньому домі. Не в їхньому житті.