ВЛАДИ НАДІЇ ДО НЕБА

ПІШКИ ДО ЗІРОК

– Кіреєва, сніданок. – Санітарка ввезла в палату візок. Оксана прочинила очі й неохоче повернула голову до дверей.
– Не хочу. Дякую. – Відповіла вона.

– Ну, ну, ну, дівчино, вам треба сили набиратися. – Слідом за санітаркою в палату зайшов лікар.
Оксана мовчала. Санітарка швидко поставила на тумбочку тарілку з кашою і склянку з чаєм. Пошепки сказала:
– Їж, давай, Вадим Сергійович має рацію. – І так само швидко залишила палату.
– Як настрій? Весняний? – Вадим Сергійович посміхнувся.
– Не те слово. – Відповіла Оксана сумно і відвернулась до вікна.

– Це добре. – Не звертаючи уваги на тон пацієнтки, продовжив лікар. – Операція призначена на завтра. – Уже серйозно повідомив він.
– Шанси збільшаться? – Запитала Оксана, повернувшись.
– Безсумнівно. Хоча про повне відновлення поки що не йдеться. – Зізнався Вадим Сергійович.
– Я зможу ходити? – Оксана напружилась.
– Не хочу обнадіювати… – Після деякої паузи відповів Вадим Сергійович. – Але необхідно використати всі шанси.
– Зрозуміло… – Оксана знову відвернулася. Як вийшов Вадим Сергійович, вона не чула. Як і не чула, що за вікном уже зовсім по-весняному цвірінькали птахи.

Аварія була жахливою. За кермом була Оксанина подруга Дарина. Намагавшись уникнути зустрічного автомобіля, Дарина різко повернула кермо, автомобіль закрутило на слизькій дорозі, зіткнення уникнути не вдалося. Основний удар припав на пасажирський бік. Оксана прийшла до тями лише у лікарні. Як вона потім дізналася, Дарина постраждала менше: перелом руки, струс мозку. У Оксани було зламано кілька ребер, відкритий перелом ноги, а головне, постраждав хребет. Прогнози були невтішні, шанси на те, що Оксана зможе знову ходити, були мізерними. Можливо, хтось інший радів би вже й тому, що залишився живим, але для Оксани світ перестав існувати в одну мить. Танці були для неї всім: життям, заробітком, натхненням. Рух був для неї як повітря. І що тепер?

Наступним ударом у серце стала реакція Артема. Вони зустрічалися вже два роки, і нещодавно Артем зробив Оксані пропозицію. Два тижні тому, коли Артем сидів тут, у палаті, біля Оксани, вона без слів зрозуміла, що весілля не буде. Коли Оксана розповіла про прогнози лікарів, Артем довго сидів, задумавшись, дивлячись у підлогу, потім сказав, якось невпевнено:
– Тобі все одно потрібно думати про хороше. Все налагодиться.

Наступні три дні він не приходив. Потім прийшло коротке повідомлення від нього: «Пробач. Я так не зможу». Усередині обірвалася остання тонка ниточка надії. Оксана більше не плакала, склянними, порожніми очима вона дивилася на білу стелю і уявляла, що от зараз ця стеля обвалиться на неї і все скінчиться.

Мама, погладжуючи Оксану по руці, намагалася втішити, намагалася усміхатися, твердила, що ще не все втрачено, що потрібно боротися, що вони разом будуть боротися. Але Оксана бачила, що очі мами червоні від сліз, які вона проливала, виходячи з палати. Вадим Сергійович, лікуючий лікар теж все говорив, що треба боротися.
– Навіщо? – Запитала якось Оксана.
– Щоб бути щасливою. – Просто відповів Вадим Сергійович.

– Я вже ніколи не буду щасливою. – Відповіла Оксана. Вадим Сергійович дуже уважно подивився на неї:
– Обов’язково будеш. Але це залежить від тебе більше, ніж від інших. У мене не такий великий досвід, але знаєш, я зустрічав людей, які долали, здавалося б, неможливе, залишали в лікувальних палатах навіть невиліковні хвороби, тому що хотіли жити, радіти життю, бути щасливими.
Оксана не відповіла. Вона не хотіла жити. Не хотіла жити так. І яке тут може бути щастя? – запитала б вона у лікаря, але вирішила не продовжувати цю розмову. Зрештою, у лікарів, напевно, так заведено, підбадьорювати пацієнтів.

– Не спиш? – Вадим Сергійович тихенько прочинив двері, впускаючи в темряву палати смужку світла.
– Не сплю. – Відповіла Оксана, навіть не помітивши, що лікар звернувся до неї на «ти».
– Хвилюєшся? – Запитав він, сідаючи на стілець біля вікна.
– Ні. – Оксана знизала плечима.
– Можеш уявити, що аварії не було. І ось пройшло десять років. Яким було б твоє життя? – Запитав Вадим Сергійович, дивлячись не на Оксану, а у вікно.
– Не знаю. Мабуть, ще виступала б. А може, вже не виступала б, а доньку на танці водила. – Оксана навіть трохи усміхнулася, але потім згадала, що весілля її не відбулося. – Знаєте, а він мене кинув. Одразу, як дізнався, кинув.
– Хто? – Вадим Сергійович уже знав відповідь. – Думаєш, він любив тебе?
– Не знаю. – Оксана знову знизала плечима. – Може, це тільки в романтичних фільмах, люблять так, що готові за тобою і в вогонь, і в воду, а в житті, тільки обіцяють зірку з неба дістати, а насправді… – Оксана замовкла. Вадим Сергійович теж був чоловіком. Причому досить молодим і симпатичним, як щойно зрозуміла Оксана. Напевно, у нього є дружина чи дівчина, і до неї він зовсім по-іншому ставиться. Уж він би, напевно, не злякався в такій ситуації. Ходить адже, підтримує її, зовсім незнайому людину.
– Гаразд, Кіреєва, спи. Будуть і для тебе зірки з неба. – Вадим Сергійович вийшов. Оксана подивилася у вікно. Куточок неба, усіяний зірками, був і справді видно. “От якби зараз зірка впала” – подумала Оксана, але зірки не падали, принаймні жодна не впала, поки Оксана не заснула.
– Ну як ти? – Вадим Сергійович стояв навпроти Оксаниного ліжка. – Дмитро Степанович сказав, що операція пройшла добре.
– Напевно. Тільки ноги я все одно не відчуваю. – Оксана зітхнула.
– Дивися, що я тобі приніс. – Вадим Сергійович простягнув Оксані невелику коробочку. Оксана відкрила і посміхнулася. Коробочка була повна блискучих крихітних зірочок-конфетті. – Будеш старанно займатися, сама до справжніх зірок пішки дійдеш. – Пообіцяв лікар.

Реабілітація була довгою, виснажливою і, здавалося Оксані, не приносила результатів. Вадим, тепер Оксана називала його також просто по імені, часто заходив до неї. Вони розмовляли, як давні приятелі, спілкувалися на найрізноманітніші теми. Вадим умів відволікати Оксану від сумних роздумів, і вона навіть починала вірити його словам, що зусилля не підуть надарма.

– Як сьогодні? – Вадим зайшов у палату після Оксаниних щоденних вправ, під час яких медсестра намагалася оживити дерев’яні ноги.
– Нічого. – Оксана розвела руками.
– Бузок розцвів. – Вадим простягнув Оксані, приховану за спиною пушисту гілочку. Оксана вдихнула свіжий, що лоскотав ніздрі аромат. А потім із дитячим азартом стала шукати п’ятипелюсткову квітку.
– І тут нічого. – Оксана надула губи і підняла очі.
– А тут? – Вадим простягнув Оксані ще одну невелику коробочку. Вона усміхнулася, передчуваючи чергову порцію зірочок. Але, відкривши коробку, на мить застигла. На невеличкій каблучці, у променях сонця, точилася зовсім інша зірка – маленький камінчик.

– Ти вийдеш за мене? – Запитав Вадим, коли Оксана перевела погляд з каблучки на нього. Оксана мовчала. Вадим схвильовано видихнув і сів на ліжко.
– Ти сів мені на ногу… – Тихо сказала Оксана. – Ти сів мені на ногу! – Вже голосно крикнула вона і засміялася. – На ногу сів! Я відчуваю! Я відчуваю ногу!
Вадим підхопився і теж засміявся. І тут Оксана заплакала. Вона посміхалася, але по її щоках текли сльози.

– Тобі що? Боляче? – Хвилювався Вадим. Оксана похитала головою:
– Пам’ятаєш, я казала, що ніколи не буду більше щасливою. Я справді так думала. А сьогодні стільки щастя одразу. Ну якщо вже ти не злякався кликати в дружини каліку, то плакса тебе, сподіваюся, не налякає? – Оксана знову розсміялася.
– Мене нічим не налякати. – Відповів Вадим і з ніжністю подивився на наречену.
***
– Мамо, ти бачила? У мене вийшло! – Анфіса підбігла до лавки, на якій сиділа Оксана.
– Звісно, бачила. І для тата все зняла. Ти у нас молодець. – Оксана обняла доньку.

– Ольга Ігорівна сказала, що я буду танцювати в центрі. – Похвалилася Анфіса. – Це означає, що я танцюю краще за всіх?
– Так. – Шепнула Оксана й так само шепотом відкрила доньці таємницю. – Тільки тсссс, зазнаєшся, і нічого не вийде. – Анфіса зрозуміло кивнула. – А тепер збирайся, поїдемо тата з роботи зустрічати.

Минуло десять років. Танцювати на великій сцені Оксана більше не змогла, але на власному весіллі танцювала цілком пристойно. Як відзначив Вадим, вже точно краще за нього. Шлях до зірок був для Оксани довгим, але разом із Вадимом вони впоралися. І щоб ніколи не забувати про це, і про те, що треба вірити у краще, мріяти, що б не сталося, Оксана запропонувала розписати стелю спальні у вигляді зоряного неба. Вадим підтримав. Відкриваючи щоранку очі, Оксана точно знала, що до зірок можна дотягнутися рукою, варто лише захотіти. До будь-яких і завжди.