Вона завжди говорила прямо: колеги знали її жорсткість у спілкуванні

Була колись у нашому колективі одна Вероніка — жорстка та прямих поглядів. Її знали всі: вона завжди казала правду в очі, не церемонячись. Чи хочеш ти її чути, чи ні — це вже твої проблеми.

Ось Марія, наприклад, цілий ранок кокетувала з новим сис’адміном. Діла замовників встигала робити між ділом — не ходила, а літала по офісу. “Ти ж знаєш, що у нього дружина у пологовому?” — спитала раптом Вероніка. І все — роман закінчився, ніби й не починався.

Або Олена, яка ніяк не могла кинути палити. І пластирі клеїла, і цукерки жувала — марно. Купила собі “чудо-сигарету”, що обіцяла позбавити звички. Палила тепер щопівгодини. Вероніка лише знизала плечима: “А ти бачила, що в тій “чудо-сигареті” всередині? Ні? Дивно, правда?”

Її уникали, як могли. Хто ж захоче потрапити під гострі язик? А їй було байдуже — правда ж від цього нікуди не дінеться. Та чи справді вона була комусь потрібна, та правда?..

Коли Вероніка поїхала на стажування до Польщі, усі з полегшення зітхнули. Курили біля під’їзду, фліртували з клієнтами, влаштовували божевільні п’ятниці з поцілунками в темних куточках офісу. Одружені й вільні.

Але вона повернулася вже через три тижні. Завжди — у суворій сукні, на шпильках, з важким парфумом за собою та безумовним макіяжем. А тут увійшла у потертих джинсах та довгому светрі, який був явно завеликий. Жодної косметики. Волосся зібране у недбалий пучок. Сонцезахисні окуляри не знімала, поки не зникла у кабінеті. І замість парфумів — легкий аромат “Правди” від Calvin Klein.

І що найважливіше — не зробила жодного зауваження. Не докорила секретарці за неготові документи. Не відчитала адміна за постійні дзвінки дружині. Пройшла повз коробки з паперами, в яких копався юрист. Ніщо не привернуло її уваги.

“Не пройшла стажування”, — постановив юрист.
“Захворіла”, — припустила секретарка.
“Заразилася коханням!” — реготала Марія.

“От тільки до чого тут светр на два розміри більший?” — усміхнулася перекладачка.
“Як би там не було, через годину планерка. Краще підготуватися, а не торохтіти язиками”.

Та ось за годину вона так і не з’явилася. Усі зібралися. Чекали. Нервово постукували пальцями.

Раптом адмін, що сидів біля вікна, скрикнув:
“Та он же вона! Дивіться!”

Усі кинулися до вікна.

Навпроти, у затишній кав’ярні, за столиком сиділа їхня Вероніка. Але якась… інша. Не через відсутність макіяжу чи розкуйовджений пучок. Ні. Просто напроти неї був чоловік, який щось розповідав, а вона сміялася.
Їхня. Вероніка. Сміялася.

Усі, хто стояв біля вікна, не могли відірвати очей. Ніби хотіли переконатися — це справді та сама різка, невдоволена, вередлива Вероніка, яка тепер виглядала зовсім інакше.

“Чесно кажучи, я не знайшла сьогодні свою блузку”, — сказала вона Сергію й усміхнулася. “Тому й натягнула твій светр”.

“Мені більше подобається, коли ти без нього”, — відповів він.
Вероніка почервоніла й легенько штовхнула його кулачком у плече.
“Годі тобі”.

“Не можу”, — нахилився він до неї. “Треба швидше закінчувати роботу та їхати до мене. Чи до тебе. Мені все одно. З того дня, як ми зустрілися в аеропорту, усе змінилося”.

“Погоджуюсь”.
“До речі”, — прошепотів чоловік, — “ти наділа светр навиворіт”.
“От лихо!”

“Тому точно варто їхати до мене, щоб його зняти”.
Вона засміялася, дістала телефон і набрала номер.
Усі в конференц-залі почули дзвінок на ресепшені.

“Компанія вітає вас! Вероніка Василівна? Добре. А тут вас чекають на планерку. Як — не приїдете? Ох… Ви одужайте!”
Секретарка метнулася до зали.

“Наша Веронічка захворіла!” — вигукнула вона, влетіМарія лише посміхнулася, глянувши на здивовані обличчя колег: “Ну що, тепер усі зрозуміли, чому вона така щаслива?”.