Все щастить у роботі та друзях, але не в стосунках.

Вірі Миколаївні все життя не щастило з чоловіками. На роботі щастило, з колективом, друзями… А от із чоловіками нещаслива доля. Завжди траплялися любителі випити, як на зло. Батько-фронтовик випивав все життя, і це відштовхнуло її від подібного. Але, мабуть, те, що сильно лякає, мимоволі притягуєш.

Заміж Віра вийшла пізно, у 39 років. Закохалася у його гарні очі, кучеряву шапку волосся і відкритий, веселий характер. Павло був вдовцем, старшим за неї, виховав двох доньок. Більше дітей не хотів. Та й Віра вже не ризикнула на старості літ, тим паче, що незабаром з’ясувалося, що Павло також любитель випити. Вісім років вона терпіла, а потім, в один прекрасний день вирішила — досить! І повернулася додому доглядати прикутого до ліжка, постарілого батька.

Так пройшло десять років. Крім роботи, дому і хворого батька, вона нічого не бачила. А коли поховала його, через сорок днів вирішила відпочити — купила путівку в санаторій.

Яке ж це було щастя — просто відпочивати, нічого не робити, нікуди не поспішати. Хоч Вірі Миколаївні і було вже 57, виглядала вона чудово — вона була з тієї породи жінок, чия краса зріє повільно і поступово, як осінній садовий плід.

Не дивно, що чоловіки, які приїхали в санаторій не тільки відпочити, а й завести романи, одразу звернули увагу на симпатичну струнку жінку, якій на вигляд не більше 45 років, і почали за нею доглядати. На Віру звалилося стільки уваги, якої вона й в молодості не мала. Вона навіть розгубилася, не знаючи як реагувати.

— Та ви не сприймайте так серйозно ці знайомства, — спробувала її заспокоїти 42-річна Марина, її сусідка по кімнаті. — Сюди всі їдуть відпочити, розвіятися… Хто знає, раптом ви тут свою долю зустрінете — все може бути.

— Ой, ні, Маринко, вже пізно мені когось зустрічати, романи заводити, смішно якось виглядає. Та й не вірю я чоловікам, у молодості не щастило, чому раптом зараз пощастить?

— Та хоча б тому, що ви це заслужили. Вірте собі, скажіть прямо зараз — я це заслужила! А ваше мудре серце вам допоможе вибрати гідного.

Віра Миколаївна лише усміхнулася у відповідь і похитала головою. Якось увечері вона пішла до тренажерного залу пограти у настільний теніс. Бажаючих було багато, тож домовилися грати одне з одним по черзі.

Але найбільше їй сподобалося грати з кремезним, спокійним чоловіком, приблизно її років. Вона навіть не знала, як його звуть, бо він був небагатослівний і похмурий. Але грав чудово, а в тандемі з Вірою у них виходило захопливе видовище — через три дні подивитися на їхній турнір зібрався майже весь санаторій.

— Я дізналася, його звуть Володимир, — повідомила Вірі всюдисуща Марина. — Мій знайомий сидить з ним за одним столом. Каже, дуже порядна людина, не п’є, любить спорт. Три роки тому він овдовів.

— Я рада, що він хороший, — стримано відповіла Віра. — Вочевидь, сильно кохав дружину, раз досі переживає, видно по ньому.

— У мене є план, — заявила Марина. — Сьогодні під час вашого турніру я зайду і покличу вас на танці, голосно, щоб він почув. Раптом і він прийде. Треба ж якось вам познайомитися ближче.

— Ну ти й сваха, — розсміялася Віра. — Може, не треба? Ми вже не в тому віці, щоб змінювати свої звички…

— Ну ввімкніть свій авантюризм, хоч трохи. Невже вам не хочеться знову завоювати чоловіка, відчути своє жіноче чарівність? Ну я ж бачу, що він вам подобається, і ви йому теж. Це видно з боку.

Віра замовчала і задумалася. А чому б і ні? Чому вона завжди всього боїться — чийогось осуду, якихось невдач? І в такий спосіб багато чого в житті упущено.

— Гаразд, — рішуче тряхнула вона головою. — Давай спробуємо!

Маринин план вдався майже ідеально. Коли вони прийшли на танці, через годину після тенісу, вбрані, Володимир вже був там. Було видно, що він їх чекав, нетерпляче поглядаючи на вхідні двері.

— Він нас чекає, — прошепотіла Марина Вірі на вухо, — одразу обличчя змінилося. Ми почекаємо трохи, якщо він перший не запросить вас, то доведеться вам відкласти вбік свою принциповість, — пожартувала Марина.

— Ну що ти, Мариночка, — спробувала відмовитися Віра, — я не можу так, не вмію…

— Усьому ми колись навчаємося вперше, — категорично відрізала Марина шлях до відступу.

Володимир запросив сам на перший же повільний танець. І Віра вперше за багато років відчула себе зовсім молодою дівчиною, у якої все життя попереду — яскраве і прекрасне.

— Ви дуже гарна жінка, — несподівано промовив Володимир, нахилившись до її вуха і подивився прямо в очі, і Віра почервоніла від задоволення.

— Дякую, — сказала вона. Такої щасливої вона не була вже давно.

З цього вечора Володимир став постійним супутником Віри. Від його похмурості не залишилося й сліду, він був веселий, жвавий, дотепний. Вони разом ходили на процедури, сіли за один столик, разом їздили на екскурсії, грали в теніс, а тепер ще щовечора ходили на танці. Віра просто парила, а Марина з усмішкою спостерігала за нею.

— Знаєш, Мариночка, він виявляється з мого міста, навіть живе неподалік, всього п’ять зупинок. Ми домовилися разом ходити у тенісний клуб…

— А разом ви жити ще не домовилися? — розсміялася Марина, дуже задоволена таким успішним перебігом подій.

— Ну що ти, дорога, у нас ще конфетно-букетний період. А там побачимо… Ой, мене ж Володя чекає у фойє. Ми сьогодні на концерт зібралися.

І весело пославши Марині повітряний поцілунок, Віра по-дівочому закрутилася перед дзеркалом і помчала на побачення…