Всього кроку не вистачило, щоб встигнути на трамвай: залишилося чекати 15 хвилин.

Всього на кілька кроків не встигли Оленка та її мама на трамвай. Старенький вагон дзенькнув-задзвонив і від’їхав від зупинки. Тепер чекати хвилин з п’ятнадцять, не менше.
– От завжди ти вовтузишся! Скільки разів я тобі казала: прийшли у садочок з прогулянки – повісь речі акуратно, постав взуття на місце, щоб потім не витрачати стільки часу на збори. І навіщо тобі знадобилося шукати свої олівці? Невже вдома без них не обійдешся?
– Мамо! Ну як ти не розумієш! Я ж вчора Насті обіцяла. А ти сама казала, що якщо пообіцяла, то треба обов’язково виконати! – Оленка хитро прищурилась, – казала ж?
– Ну… Казала. То що тепер, на трамвай запізнюватися?! А мені в ніч на роботу. А я ще тобі плаття не погладила, вечерю та сніданок не приготувала. Хто це буде робити? Бабуся Ліда?
– Мамулечко, ти не переживай. Усе вийде, тільки не треба нервувати. Бабуся Ліда так каже. Ой! Дивись, мамо! Квіточки! Як вони називаються? – На лавці лежав маленький зів’ялий букетик.
– Це дзвіночки. Вони ростуть у лісі. Хтось їх зірвав, а потім кинув. Або забув.
– Мамулечко, вони такі красиві, дзвіночки! Давай заберемо їх!
– Мало тобі сміття… Гаразд, бери, і пішли, он наш трамвай підходить.
Усю дорогу, до самої своєї зупинки, Оленка не випускала букет з рук. Ніжки у дзвіночків були поламані, бутони пом’яті, але для Оленки це були найкрасивіші квіти. Ніжно-лілові, з тонким, ледь помітним ароматом, вони здавались їй чимось чарівним, як з казки.
Один дядечко сказав, що якщо посадити букетик у землю, то дзвіночки оживуть. А тітонька з великим животиком похитала головою і твердо заявила: «Жодної землі. Їх у воду треба. Виключно у воду». А ще одна тітка, виходячи з трамвая, зло прошипіла: «Нісенітницею займаються, краще б гвоздики купили!». Мама Оленки мовчки дивилася у вікно, а Оленка нюхала квіти і шепотіла: «От приїдемо, і я вас сховаю. Нехай тоді говорять, що хочуть!».
Оленка з мамою живуть на другому поверсі. А під ними – бабуся Ліда з чоловіком, якого всі поважно називають «Кузьма Григорович». А Оленка його називає «дідо Кузьма». І всі до цього звикли. Бабуся Ліда та Кузьма Григорович не рідні Оленці і її мамі. Вони просто сусіди.
Але стосунки у них кращі, ніж у родичів. Бабуся Ліда завжди допомагає мамі Оленки по господарству. А дід Кузьма – по дому. Якщо, наприклад, дверцята у шафи відвалилися або замок зламався, то дід легко відремонтує. А якщо з пирогом допомогти, чи Оленку в садок відвести, то це вже бабуся Ліда. Самі бабуся і дід допомоги ніколи не просять. Вважають, що в них все є, і вони поки що самі все можуть. Так і живуть.
У бабусі Ліди і діда Кузьми під балконом росте бузок. А під бузком – таємне Оленчине сховання. Це таке затишне місце, про яке ніхто не повинен знати. Тільки Оленка. По правді кажучи, дід Кузьма теж про нього знає. І бабуся Ліда. Але вони мовчать і нікому не кажуть. Інакше, який же це секрет?
Від зупинки до дому Оленка бігла стрибаючи. Треба швидше набрати води в пляшку і дуже швидко посадити дзвіночки у землю. І полити. А то вони зовсім загинуть, як сказала одна тітка з трамвая. Поки мама готувала вечерю та сніданок, а потім гладила праскою Оленчине плаття для садочка, Оленка совком викопала ямку під бузком, посадила туди свої дзвіночки і полила водою. Дзвіночки чомусь не оживали. «Напевно, вони ще не прокинулися, – подумала Оленка, – гаразд, ви поки спіть, а я побіжу до мами, проведу її на роботу і повернусь, гаразд?».
Оленка провела маму, повечеряла, помила за собою посуд і побігла до своїх дзвіночків. Навіть про олівці для Насті забула.
***
Сонечко сховалось за обрій. Сутінки сірим простирадлом огорнули місто. Бабуся Ліда закінчила свої вечірні справи і зібралась вже було за Оленкою. Коли мама Оленки працювала в нічну зміну, Оленку забирали дід Кузьма з бабусею Лідою до себе. Та тут дід Кузьма покликав дружину на балкон, показавши пальцем, щоб та не шуміла. Дід махнув рукою в бік Оленчиного сховку. Там, на навпочіпки, сиділа Оленка. І плакала. Перед нею в калюжці лежали зів’ялі дзвіночки. Бабуся Ліда все зрозуміла. Вона тихенько вийшла з квартири, крадькома пробралась за бузковий кущ до Оленки.
– Що сталося, Оленочко?
– Бабусю Лідо! – Оленка схлипнула, – бабусю Лідо, мої дзвіночки не хочуть оживати! Я їм вже стільки водички налила, а вони все лежать і лежать! Бабусю Лідо, вони померли?
– Ну що ти, моя хороша, вони просто хворіють. Усі квіти, якщо їх зірвати, хворіють.
– Я їх не зривала, бабусю Лідо. Вони на лавці лежали. Хтось їх кинув.
– Ну, що тепер, і таке буває. Ти не плач. Ми от що з тобою зробимо. Десь у мене порошок чарівний був. Ти посидь тут, я скоро.
Бабуся Ліда пішла додому. Дістала з полиці банку з борошном, відсипала борошна в сірникову коробку і повернулась до Оленки.
– Ось, моя хороша. Зовсім мало залишилось, але цього вистачить.
– А це що?
– Чарівний порошок для квітів. Витратила я його, але на те він і чарівний. От, дивись, – бабуся Ліда взяла щіпку борошна, посипала нею дзвіночки, нашіптуючи: «Крути, бабо, крути дід, на добро на сотню літ!» Потім висипала залишки борошна навколо калюжки. – Ну, все, Оленочко. Тепер їм треба відпочити. А чарівний порошок своє діло зробить.
– Бабусю Лідо, він правда чарівний?
– Правда, моя хороша.
– А коли дзвіночки прокинуться?
– А от ми зранку і подивимось. А тепер ходімо. Час пізній, дітям спати пора.
Оленка зітхнула, з тривогою глянула на свої дзвіночки і пішла з бабусею Лідою спати.
***
Оленка вже бачила десятий сон, коли дід Кузьма крекчучи, витягав з балкона свій старенький велосипед.
– Кузьма, ти ліхтарик поклав?
– Та поклав, звісно, що ти!
– А лопаточку свою?
– Ну як без неї-то?
– Кузьма, я тобі чаю налила у термос.
– Лідочко, чай-то навіщо?
– Ну як! Втомишся – вип’єш.
– Не треба. Я ж не в похід.
– Ти тільки не затримуйся в лісі, я хвилюватися буду.
– Та годі тобі! Я швидко. Плівку-то поклала?
– Поклала, Кузьма, поклала. Давай, з Богом.
Дід обережно вивів велосипед з під’їзду, а бабуся тихенько закрила за ним двері і повернулась до Оленки.
***
Ранок. Прокинулись ранні горобці, і разом з ними Оленка. Надівши капці, прямо в піжамі побігла вона до свого сховку. А там її чекало справжнє диво: на місці брудної калюжки виріс красивий кущик справжніх, живих дзвіночків. Оленка обережно нюхала їх, тихенько гладячи лілові голівки, щось ласкаво їм шепотіла. А з балкона за нею з усмішкою спостерігали дід Кузьма і бабуся Ліда. І ще невідомо, хто в ці миті був щасливіший – Оленка зі своїми «ожилими» дзвіночками чи бабуся Ліда з дідом Кузьмою, що подарували дитині радість.