Втеча нареченої

Олесь зійшов з поїзда, попрощався з провідницею й пішов до старого однорівневого будинку вокзалу. Усередині був один великий зал. Вздовж стін розташувалися каса, кіоски з газетами й напоями, а посеред — ряди залізних стільців, зварених між собою. Зліва від дверей — невеличкий буфет із товстою жінкою за прилавком. Десять людей сиділи й чекали свого потяга.

— Молодий чоловіче, дайте сто гривень, на квиток не вистачає, — сказала жінка невизначеного віку, що підійшла до нього.
Обличчя червоне, косметика накладена неакуратно. У ніс вдарив запах перегару.

— Може, краще я вам куплю що-небудь поїсти? — запропонував Олесь, узяв жінку під лікоть і хотів підвести до буфету, але вона вирвала руку.

— Пусти мене! А з виду пристойна людина! — крикнула вона на весь зал.
Розмови на мить стихли, усі обернулися на них, але вже в наступну секунду відвернулися, гул голосів відновився.

— А йди ти… — Жінка відійшла від Олеся.
Він усміхнувся й підійшов до буфетниці.

— Правильно зробив, парубче, що не дав їй грошей. Щодня тут жебракує. Зовсім опустилася. А яка гарна була. Що кохання з людьми робить. — Жінка зітхнула й похитала головою. — Може, кава з пиріжком? — запропонувала вона.

— Ні, дякую. Мені потрібно до села Зоряне. Де тут зупиняється автобус?

— До Зоряного сьогодні вже не буде. Завтра вранці о пів на шосту буде. — Буфетниця помітила, що Олесь засмутився. — На вулиці завжди стоять приватники. Підробляють перевезенням по вечорах, тільки беруть дорого.

— Дякую. — Олесь узяв міцніше велику спортивну сумку й пішов до виходу.

На вулиці швидко стемніло. Він дістав із кишені куртки телефон, набрав номер і приклав до вуха. Але йому ніхто не відповів.

Раптом збоку від будівлі зупинилася срібляста «Лада», з неї вибігла дівчина й промчала повз Олеся всередину вокзалу. Вона здалася йому десь баченою. Звідки? Він уперше приїхав сюди, не міг її бачити. Олесь повернувся до будівлі вокзалу. Дівчина розмовляла з буфетницею. Він підійшов до них.

— Може, чаю? — спитала буфетниця дівчину.

— Дякую, тітонько Любо, я поїду. — Вона обернулася й налетіла на Олеся.
— Вибачте, не помітила вас.

Олесь побачив блакитні очі, як озера, й ямочки на повних щоках. Красивішої дівчини він ще не бачив.

— А ось, до речі, Ваня їде до Зоряного. Ваню, підвези парубка, — сказала жінка.

Дівчина уважно подивилася на Олеся.

— До побачення, тітонько Любо. Поїхали, — сказала вона й пішла до виходу.

Олесь ледве встигав за нею. Ваня відчинила дверцята з боку пасажира й витягла великий пакет.

— Дозвольте, допоможу, — Олесь простягнув руку.

— Не треба. У ньому фата й квіти, — дівчина усміхнулася, і на її щоках заграли ямочки. — Краще відчиніть задні двері.

Ваня поклала пакет на заднє сидіння й обернулася до Олеся.
— Сідайте в машину.

— Постривайте. Ви ж Варвара! А я думав, звідки мені ваше обличчя знайоме. Ви в житті виглядаєте ще красивішою, — побачивши її здивований погляд, він поспішно додав: — Я ж до вас із Дмитром на весілля їду. Ми з ним служили разом. Тільки він не зустрів мене й на дзвінки не відповідає.

— У нього сьогодні парубоцька вечірка. — На щоках Варвари знову з’явилися ямочки.
— Я бачив вас на фото, Дмитро показував, — додав Олесь.

Машина їхала вузькою дорогою, що вилася лісом. Світло фар відтісняло темряву, загнало її за дерева обабіч дороги.

— Не страшно одній у темряві через ліс їхати? — спитав Олесь.

— Ні. Та й їжджу рідко сама. Просто сьогодні Дмитро не зміг поїхати зі мною до міста.

— А у вас у селі немає квітів? — поцікавився Олесь.

— Є, звісно. Це букет нареченої. Хотілося щось особливе. — Варвара уважно дивилася на дорогу.

— Як швидко у вас із весіллям. Лише рік минув після армії. — Олесь зніяковів, що лізе не в свою справу.

— А ми з Дмитром ще перед армією домовилися, що коли він повернеться, ми одружимося, — весело відповіла Варвара.
Олесь не міг відірвати очей від її ямочок на щоках.

— То ви виходите через домовленість? Не через кохання? — тихо спитав він.

— І через кохання теж, — не помітивши його осудливого тону, відповіла Варвара.

Деякий час вони їхали мовчки.

— А ви добре керуєте, — порушив мовчання Олесь.

— Дмитро навчив ще в школі. Вас куди відвезти в селі? До готелю?

— Мабуть, — відповів Олесь.

— Знаєте що? Я вас краще одразу до кафе, на парубоцьку, відвезу, а там уже домовитеся з Дмитром, — запропонувала Варвара.

— До кафе із сумкою якось незручно, — засумнівався Олесь.

— Давайте я візьму її до себе. Вранці заберете. Тоді до каХто б міг подумати, що з того випадкового знайомства на вокзалі виросте щастя на все життя.