Втеча від умовностей: чому я покидаю дім свекрухи

Голод за розпорядком: чому я втікаю від життя у будинку свекрухи

Я й гадки не мала, що одного дня моє життя перетвориться на суворий військовий табір, де кожен крок під контролем, а будь-яке відхилення від режиму покаране… голодом. Саме так я себе почуваю зараз — ніби на закритому обʼєкті без права вибору і найменшого голосу. І все через те, що ми з чоловіком тимчасово живемо у його матері.

Здавалося б, нічого страшного — звичайна історія для молодих пар, які мріють заробити на власне житло. Ми з Олегом дійсно хотіли швидше стати на ноги, взяти іпотеку, розплатитися та переїхати у своє затишне гніздечко. Поки йшли підготовки, свекруха жила у сестри чоловіка, допомагала з новонародженим, а нам залишила свою трикімнатну. Тоді я ще не здогадувалася, який «подарунок» нас чекає, коли вона вирішить повернутися.

Життя без неї було спокійним. Я підтримувала ідеальний порядок, старалася, щоб свекруха, повернувшись, не знайшла приводу до нарікань. Усе сяяло до блиску, каструлі були вимиті до дзеркала, у шафах — ідеальна симетрія. Але, як виявилося, їй було байдуже на чистоту. Головне — розпорядок. Сніданок о 7:30. Вечеря — до восьмої. Пропустив? Сам винуватий. Їжі не отримаєш.

Я працюю дизайнеркою, і бувають ночі, коли не лягаю до світанку — термінові проекти, виправлення, дедлайни. Іноді начальство дозволяє прийти пізніше. Але ось біда — якщо я зʼявляюся на кухні після 10 ранку, холодильник перед моїм носом зачиняється. Свекруха вважає, що я «проспала сніданок», а отже, їсти вже нічого. Навіть якщо їжа приготована мною! Навіть якщо це мій власний йогурт або бутерброд.

З вечерею та сама історія. Ми з чоловіком приходимо додому пізно, але їсти без нього мені не дозволено. А він, якщо повертається після восьми, може йти спати голодним. Чому? Бо «все не за розкладом». Коли я спробувала пояснити, що дорослі люди їдять, коли їм зручно, почула, що «у моєму домі все буде, як я кажу». Так, майже забула — за комунальні теж платимо ми, але кого це хвилює?

А ванна? О, це окрема історія. Я звикла розслаблятися у теплій воді після важкого дня. Але й тут свої закони: митися вдень — не можна. «Вода дорога, лічильник крутиться», «вдень треба справами займатися, а не у ванні лежати». Якщо я зачиняюся у ванній — свекруха може постукати, а може й спробувати відкрити двері. Так-так, це не перебільшення. Діходить до абсурду.

Вихідні перетворилися на справжню каторгу. Проспали до десяти? Все, сніданок скасовано, день зіпсовано. «Молодь пішла лінива, сплять до обіду!» — буркоче вона на кухні, демонстративно хлопаючи дверцятами. Я більше не відпочиваю — я виживаю.

Чоловік, бідолаха, з дитинства до цього звик. Він не вважає це дикістю, для нього це «просто така мама». А я — не згодна. Я не збираюся підлаштовуватися під людину, яка у власному домі не дозволяє мені зʼїсти ложку каші, бо «час вийшов».

Я не хочу більше прокидатися за розкладом і почуватися школяркою, якій за запізнення не налили супу. Я не хочу просити дозволу на теплу ванну чи звітуватися, чому не зʼїла кашу о 7:30. Я доросла жінка. Я плачу за себе. Я працюю. Я людина, зрештою.

Я поставила чоловікові ультиматум: або ми повертаємося до нашої квартири, або я йду. Я не ворог його матері, але й не рабиня її порядків. Я хочу жити, а не існувати за таймером.

Іноді потрібно втратити комфорт, щоб знайти свободу. Я готова на це. Бо моє життя — не таблиця в Excel і не військовий статут. Я хочу бути щасливою, а не «вчасно поївшою».