Втрачена дружина: нероздільне горе сім’ї після пологів.

Василь Тимченко багато пережив у своєму житті. Його дружина, яка так і не відновилася після останніх пологів, пішла з життя. Треба було віддаватися горю, але ж п’ятеро дітей залишилося. Старшому, Петрику, – дев’ять років. Іванкові – сім. Близнюкам Володі та Андрію – по чотири. І найменшій, Тетянці, тільки три місяці, такій довгоочікуваній донечці… Ніколи горювати, коли діти їсти просять. А як всіх спати вкладеш, половину ночі на кухні сидиш, куриш…

Спочатку Василь сам справлявся, як міг. Допомагала трохи сестра його покійної дружини, приїжджала допомагати. Більше близьких у них не було. Хотіла забрати Володю з Андрієм, мовляв, так легше буде. Потім з опіки приходили двоє. Пропонували віддати всіх дітей до інтернату. Але Василь не мав наміру віддавати своїх дітей комусь. Як це – рідних дітей віддати? Жити-то як без них. Важко, зрозуміло, але що робити? Підростуть, та й виростуть. Як міг, сам прасув і прибирав, готував, в саду копався. І уроки старших перевіряв, коли встигав. З Тетянкою найбільше пераходів було, це ясно. Але тут і Петрик з Іванком допомагали, коли могли. Та й патронажна сестра, Ніна Іванівна, часто заходила, доглядала.

Якось пообіцяла Василеві прислати няню. Все ж важко чоловікові з немовлям. Казала, дівчина гарна, працелюбна. В лікарні нянею працює. Своїх дітей поки не має, ще не заміжня. А братів та сестер допомагала виховувати, сім’я в неї велика, з сусіднього села. Так і з’явилася в їх хаті Ганна. Невисока, кремезна, з круглим обличчям і немодною прямою косою. І – мовчазна. Лишнього слова не скаже. А тільки в хаті у Тимченків усе змінилося. І хата заблищала – все відмила, вичистила. Тканини, і дитячі, і Василеві – відремонтувала, попрала. І за Тетянкою встигала дивитися, і наварити-насмажити.

У школі та дитсадку одразу помітили зміни. Діти чисті, охайні, ґудзики вже не пришиті чорною ниткою на білому полотні, лікті не потерті. Якось захворіла Тетянка, температура піднялася. Лікарка запевнила, що головне – догляд, і дитина одужає. Так Ганна ночами сиділа поруч, жодного разу не прилягла. Виходила дівчинку. І непомітно залишилася у Василя в домі… Молодші вже матір’ю стали її називати, скучили за материнською ласкою. А Ганна на ласку не скупилася. І похвалить, і по голівці погладить. І обійме. Як же, діти все ж…

Старші, Петрик з Іванком, спочатку трохи боялися, ніяк не називали її. Але за деякий час стали просто Ганною називати. Ні няня, ні мама – просто Ганна. Щоб пам’ятати, що у них своя матуся була… Так і жили. П’ятнадцять років промайнули непомітно… Діти вчилися, росли. Ну, не завжди гладко – бувало, що й нашкодять, пустують. Василь гнівався, за ремінь хапався. А Ганна його зупиняла, мовляв, погоди батьку, спочатку розібратися треба… І посварить, і пожаліє, бувало. Та ніхто її вже на селі Ганною не називав. А Ганначею величали, поважали.

Петрик вже одруженим був, первістка чекали. Молоді окремо жили, Петро в колгоспі працював. Так не останнім механізатором був, що рік – то грамота, то премія, отак. Іванко у місті інститут закінчував, ним Ганна особливо пишалася – інженером стане синок. Володя з Андрієм весною з армії повернулися, в технікум вступати замислилися, лише сперечалися – в який. Все разом робити – і в дитинстві пустували, і дружку за дружку стояли, якщо треба. Тетянка у дев’ятий клас перейшла, теж гордість Ганнина. І співати, й танцювати майстриня, жоден свято без неї не обходиться.

Василь багато разів думав, як добре йому Ніна Іванівна дружину вибрала. Таким літом відчула Ганна, що з її організмом щось не так. Ніколи не хворіла, і тут раптом в очах потемніло, нудити почало… Василя з його курінням почала на ґанок з хати виганяти, їй зле ставало. Спочатку думала – пройде, ан ні. Довелося до лікаря йти. Додому повернулася тиха й задумлива. На питання Василя відмахнулася, мовляв, дурниця, все добре. Переконавшись, що всі сплять, покликала Василя на ґанок.

– Сідай, батьку, поговорити треба… Знаєш, що мені лікар сказав? Дитина у мене буде… Пізно вже що-небудь робити, народжувати треба…

Сказала й закрила обличчя руками. – Сором-то, от сором…

Василь аж затвердив від такого звістки. Стільки років дітей не було, і треба ж!

– Та яка ж це сором, матінко, – аж сигарету свою відкинув, так і не закурив. – Старші вон вже майже всі розбіглися, самі, що ль, залишимося? Нееет, природа правильно все розставила! Значить, готуватися будемо!

– Як же дітям сказати? Скажуть, стара вже, а туди ж…

– Та яка ж ти стара? Тридцять дев’ять, хіба ж роки?

– Ой, прямо не знаю, що робити, що робити… Сором…

– Ладно. Сам скажу. Завтра і скажу, як раз усі зберуться.

І сказав. Як тільки сіли за стіл, так і сказав. Що, мовляв, діти мої милі, скоро у вас ще брат буде. Або сестра. Вось так.

Ганна голову опустила, ніби щось у тарілці розглядала, аж зарум’янилася…

Петро, що з нагоди недільного дня з молодою дружиною до них завітав, лише поблажливо всміхнувся.

– Гарно, матінко! Молодець! Ось разом з моєю і народжуйте! Їм, дітям, удвох зручніше буде рости!

Іванко теж зрадів: – Давай мам! Ще братика!

А Андрій заперечив: – Ні… Дівчинку. А то хлопців у нас багато, а дівчинка одна. Розбалували принцесу…

Тетянка лише окинула Андрія поглядом.

– Розбалували… Ти, чи що, балував? Звісно, дівчинку, мамо! Я їй банти буду зав’язувати, сукні купимо гарні! – захлинулася захопленням.

– Сукні… Що вона тобі, лялька? – вступив до розмови Іванко. – Дитину ще й виховувати потрібно, – суворо вимовив він.

– Виховаємо, – з обставиною сказав Василь. – Погано, чи що, вас виховали? Ось, те-то…

А Ганна все ж соромилась і закривала живіт, коли платком, коли в спеку плащ накине, наче їй прохолодно.

Поки минали місяці, встигли порадіти первісткові Петрівських, хлопчик! Іванко поїхав доучуватись на інститут, канікули закінчились. Володя з Андрієм теж поїхали – вступили до сільськогосподарського технікуму. І в Тетянки почався навчальний рік. Тихо стало в хаті, пусто. Тетянка чи в школі, чи з подружками. Якийсь залицяльник почав її додому проводжати з танців недільних. Ганна не спала, чекала Тетянку. І раптом біль… Такий різкий, що в очах потемніло.

– Василь, – слабо позвала вона, – Василь, здається… почалося…

Поблідий став той, ноги насилу в черевики просунулись.

– Ти, погоди, мамо, я зараз, зараз… Швидку давай! – крикнув, коли Тетянка увійшла. Та одразу зрозуміла, у двері вибігла.

Через дві хвилини увірвалась до хати.

– Мамочко, зараз Толик відвезе тебе, у батька машину попросить, почекай!

«Толик, значить…», – подумала вона і знову різкий біль захопив внизу живота…

– Ой, мамусю! Що ж це таке!

За ще п’ять хвилин увійшов парубок, що проводив Тетянку.

– Батько сам відвезе, – сказав Тетянці. – Поїдеш?

– Я поїду, – зірвав куртку з вішалки Василь. – Не бійся, Ганно, я з тобою…

Усю ніч Василь сидів на ґанку районного пологового будинку і одну за одною курив. На ранок двері відкрилися, вийшла немолода няня.

– Сидиш, татко? Куриш? Тепер курити-то рідше прийдеться… Перший у тебе, чи що?

– П’ятеро у мене, – глухо мовив Василь.

– У! Та ти багатир! Тільки не п’ятеро, а семеро! Двійню твоя краса принесла!

– Д…війню? – заціпенів Василь.

– Хлопчина й дівчинка! Хлопчина кричущий, – засміялася вона. – А дівчинка красуня!

Ти йди додому, татко. Завтра приходь. Вона в нас ще полежить трохи. Дітки вагу мають набрати. Так що, підготуй що потрібно. Тобі ж будь-яка скаже, зрозумів?

– Ага, – кивнув головою спантеличений Василь.

На виписку вся родина зібралася. І троє студентів відпросилися з занять, приїхали. Няня урочисто принесла два згортки, перев’язаних один синьою стрічкою, інший рожевою. Ззаду йшла збентежена Ганна.

Василь прийняв один згорток, а другий і не знав, як узяти.

– По двоє несподручно… Забув вже як, – засоромився він теж.

Другий згорток прийняв Петро: – Давай, тату… Мені-то вже не вперше!

– Ой, яка гарненька! – зазирнула у конверт Тетянка. – Сестричка, моя красуня!

Вручивши нянці квіти і торт (як годиться), розмовляючи про своє, всі рушили до колгоспного автобуса – директор колгоспу виділив. Раз така справа!

– Ну, матінко, всім догодила! – всміхнувся Петро.

А Ганна тримала на руках один із згортків і тихо усміхалася своїм думкам. Дітей, вона, дасть Бог, виховає хороших… Вона глянула в бік Василя, який тримав на руках другий згорток. «Ми виховаємо, – поправила вона себе, – звісно, ми…»

– Діти, – звернулася вона до дітей, – а як назвемо їх, а?..

І всі одразу стали пропонувати свої імена, чимось близькі їм, чимось подобаючі або пов’язані з кимось…

А водій автобуса, друг Василя, слухаючи веселий галас за спиною, думав, що ось і не рідна вона їм, цим п’ятьом… Але хіба скажеш…