Вимога від сестри, яка зникла на вісім років: Поверніть моїх дітей!

“Віддайте мені дітей!” — вимагала сестра, якої не було вісім років…

Буває, що життя так складається, що доводиться ставати батьком раніше, ніж самому встигнути подорослішати. Не з власної волі — через обставини. Так сталося й зі мною.

Мене звуть Богдан. Я виріс у дитбу ініку. Коли мені виповнилося дев’ять, туди ж потрапила й моя молодша сестра Оксана — їй тоді ледве виповнилося чотири. Ми трималися разом, як могли. Я віддавав їй свої цукерки, допомагав із уроками, захищав від грубощів і несправедливості. Мріяв про той день, коли заберу її звідти, коли вона більше не буде сама.

І цей день настав. Коли я отримав свою першу ха́ту, оформив опікунство — Оксана переїхала до мене. Ми стали справжньою родиною. Я працював, вчився, а вона росла — розумна, гарна дівчина, добре вчилась, навіть спортом займалася. Я нею пишався.

Та все різко змінилося, коли Оксані виповнилося п’ятнадцять. Вона закохалася в хлопця старшого — мого ровесника. Тарас був, як то кажуть, «битий асигмент» — без роботи, без освіти, вічно товпився по під’їздах. Я намагався її відрадити, але марно: кохання, сльози, істерики. А потім — вагітність. Сестрі не було й шістнадцяти.

Я зібрав усі сили, щоб влаштувати їхнє весілля. За кілька місяців на світ з’явилися близнюки — Іван і Мар’яна. Я намагався не втручати їхнє життя, але завжди був поруч, підтримував. Спочатку здавалося, що все більш-менш налагодилося. Тарас влаштувався на роботу, Оксана сиділа з дітьми.

Але коли дітям не виповнилося й півроку, Оксана знову завагітніла. Я зітхнув, але змирив. Народився Ярослав. А далі все пішло під укіс: Тараса звільнили, він почав пити, Оксана — гуляти, дедалі частіше залишаючи дітей самих.

На той момент у мене вже була своя родина, дружина Ганна, ми чекали дитину. Але я не міг закрити очі на те, що коїлося з небожами. І ось одного разу мені подзвонили сусіди Оксани: діти плачуть, вдома нікого. Я примчав — малі голодні, брудні, ридають, а мати десь гуляє. Я подзвонив Ганні, і вона, не вагаючись, сказала:

— Забирай їх. Привози додому.

Так у нас з’явилося одразу троє дітей. Ми їх вимили, нагодували, поклали спати. Тиждень пройшов у клопотах, але на душі — спокій. Вони в безпеці. Через тиждень з’явилася Оксана — не за дитиною, а за грішми. Сказала, що їде за кордон із якимось чоловіком, а діти… нехай поки побудуть у нас.

З того часу минуло вісім років. Діти стали нашими. Ми виховували їх як рідних: близнюки Іван і Мар’яна пішли у четвертий клас, Ярослав — у другим. А наша з Ганною донька — у підпитковку групу. Вони всі називають нас татом і мамою. Оксану ніхто не згадує. Я не забороняв говорити про неї, але вони й не хочуть.

І ось, напередодні Нового року, лунає стукіт у двері. Ми готували вечерю, діти вирізали сніжинки… Відчиняю — на порозі стоїть Оксана. Поруч із нею — чоловік східного вигляду. Вона постаріла, але в очах та сама рішучість.

— Це мій чоловік, — промовила вона. — Ми повернулися. Я хочу забрати дітей. Ми візьмемо їх із собою, в його країну.

Я закам’янів.

Ганна вийшла в коридор, діти — за нею. Оксана одразу ж почала вимагати повернути їй дітей. Але як тільки Мар’яна, дивлячись на неї, запитала: “Мамо, хто ця тітонька?” — серце стиснулося. Оксана збентежилася. Навіть не впізнала доньку.

— Я твоя мати! — скрикнула вона. Але Мар’яна притулила місто до мене.

Тоді Оксана завагалася, замовкла. І раптом спитала:

— Можна… хоча б відвідувати їх?

Ми з Ганною переглянулися. Помовчали. Потім я кивнув:

— Приїжджай. Але діти залишаться з нами.

Оксана пішла, згорбившися, мовчки. А ми з дітьми вийшли на вулицю зустрічати салют. У небі греміли вогні, і я обіймав їх усіх — моїх дітей, чужих за кров’ю, але рідних за любов’ю. І знав, що правильно зробив тоді, вісім років тому, коли забрав їх до нашого дому.