ВЗІРЕЦЬ ДЛЯ НАСЛІДУВАННЯ

Людмила дивилася на свекруху й думала: “Ну якою ж треба бути безвідмовною служницею свого чоловіка, щоб знімати з нього чоботи? Мало того, що він напився, як не в себе, так ще й вона його пальці ніг торкає, примовляючи: “Слава Богу! Ніжки теплі, не замерзли. А шкарпетки-то вовняні, густі, сама в’язала.”

Невістчиному подиву не було меж. Свекруха підвела з ліжка чоловіка, взяла під руку, міцно притулила до себе й поволі повела до спальні. Вкрила його, як дитину, поклала біля ліжка кухоль квасу й пішла, щаслива, пити чай. Людмилі так і кортіло кепкувати:

— А де ж лайка, кидання чобіт, підзатильники?

Але замість цього вона побачила задоволене обличчя свекрухи й почула, як та свого чоловіка не то що виправдовувала, а й хвалила:
— Давно не пив, мабуть, зустрів когось із друзів. Хай хоч трохи відпочине, а то постійно працює й працює. Звісно, трохи забагато взяв, печінка ж не залізна. Але нічого, потім тиждень побуде на дієті, підлікуємо.

Невістка вже рік як вийшла заміж за їх сина й встигла помітити, що свекруха завжди перед своїм чоловіком прогинається. Ніколи голосу не підніме, все пояснить, розжує, а в кінці зробить, як сама захоче. Але якщо свекор занедужає, то вона бігає навколо нього навшпиньки.

Якось вона відповіла невістці, що себе вилікувати простіше — а от чоловіка… Тут крім хвороби треба ще й його капризи, небажання пити ліки, злість на себе за те, що захворів саме тоді, коли справи по горло.

Людмила спостерігала за свекрухою й крутила вуса — аж от такий гарний, пишний, як у козака. Ось, наприклад, сідають обідати, її чоловік голосно хльосне гарячий борщ — вона вже й ложку покладе, й очі округлить, дивиться. Той зрозуміє й починає їсти, давлячись, боїться зітхнути. А свекруха скаже:
— Не квапся, дитину годувати не треба, корову не доїти.

На гучне хльостання додасть, що, мовляв, слава Богу, смачно, разів боятися, що відберемо. Свекор, зрозумівши натяк, починає їсти тихо й охайно.

Якось до свекра зайшли друзі. Свекруха закрутилася, поставила на стіл закуски й спокійно пішла по своїх справах. Чоловіки сиділи, інколи в розмові пролітало грубе слово, але в цілому поводилися добре, щось обговорювали, згадували. Людмилі здалися вони надто довгими гостями. Не витримала й спитала у матері:

— Чи не час їм розходитись? Може, вже й честь знати?
А свекруха відповіла:
— Не нам вирішувати. Двері відчиняють, коли гості приходять, а коли йдуть — показують на стіл, щоб випили на доріжку. Вони раз на рік зібралися не в гаражі, не під забором — хай посидять. Іди, запитай, чи чогось не вистачає?

Справді, чоловіки пішли задоволені, спокійні, а свекор ще й обіймав свою дружину. Коли її чоловік затримувався з роботи, Людмила вже по виразу обличчя мЛюдмила зрозуміла, що вміти чекати — це також знак мудрості.