З похорону коханої в рідне село.

З похорону своєї Валентини Олександр Степанович вирушив просто в рідне село. У квартирі, де він жив із дружиною до її останнього дня, залишатися він більше не міг, та й не було сенсу – незабаром вона мала перейти у власність сина його дорогої Валі, а дітей спільних у них не було…

Відлетіла на небо мила, лагідна, незамінна… Залишила Олександра Степановича удівцем доживати свій вік. І ось йшов він від траси до села, де мешкали й померли його батьки і де він не був багато років. Що там із домом? Чи не занепав зовсім, не зруйнувався?

Наставали останні дні травня, пил ще не встиг заглушити яскравість молодого листя, небо дзвінко розрізали крила невтомних ластівок… “Як добре, що життя продовжується і після нашого відходу!” – думав Олександр Степанович.

Два стенди в серці та перенесений інфаркт дозволяли сподіватися, що розлука з Валентиною буде не тривалою. А поки що ніхто життєві клопоти не скасовував… Проходячи повз сусідську хату, він зупинився біля Єгоровича, який сидів на лавці. “Треба би в крамницю сходити, горілки купити та пом’янути з Єгоровичем Валентину”, – подумав Олександр Степанович.

– Пригощати мене не треба, я сьогодні свою норму виконав. – Єгорович наче прочитав думки Олександра Степановича. – Завтра мене опохмелиш!

Зрозумів Олександр Степанович, що звідси допомоги не дочекається, пішов до хати своєї троюрідної сестри Віри – за інструментом, щоб відривати дошки, прибиті до хати. І так і заночував у неї, а вранці з її сином Алексеєм удвох взялися до справи. За кілька днів привели дім у цілком житловий стан. Тільки напівзгнилі лиштви Віра суворо наказала замінити, бо лиштва – це вхід у душу господарську…

Збережений батьком столярний інструмент радував руки та грів душу. Олександр Степанович сам взявся майструвати нові лиштви. Вирішив про себе: “Невже я, колишній льотчик-випробувач, підполковник у відставці, не впораюся з роботою, яку має вміти робити кожен нормальний чоловік?!”

Впорался. А коли на його вікнах засіяли новенькі жовті різьблені лиштви, з’явилися замовники. І приїжджі, і з місцевих. Пенсії Олександру Степановичу цілком вистачало, але від того, що люди потребують плодів його праці, на душі ставало тепліше… Пригнав із міста свою побиту, але доглянуту Шевроле-Ниву, й справа пішла.

Одного разу наснився йому сон, після якого його цілий день не залишало почуття образи. Наснилося йому, що стоїть він на порозі тієї квартири, в якій жив зі своєю Валею, а вона йому каже, та так строго: “Йди звідси, я тебе не пущу! Нічого тут без діла блукати!”

Ніколи Олександр Степанович від Валентини таких слів не чув. І ще що образило – так це те, що в хаті повно якихось людей, які там живуть, а йому місця не знайшлося! Смішно, звісно – сон же, але образа довго в душі трималася…

Увечері того ж дня, повертаючись із крамниці, ледь не наткнувся на хлопчака, який сидів на ґанку. Хлопець був худий і замурзаний. На щоках з миті борозни – видно, плакав. Назвався Гришком.

На запитання, чому він, на ніч глядячи, не вдома, відповів, що мати набила, розсердився і пішов.

Бачив Олександр Степанович, що щось тут не так… Кросівки на хлопцеві різні, хоч від бруду це і не дуже помітно. Штани теж брудні, рвані…

Нагодував його, напоїв молоком, принесеним від Віри, і відправив до матері. А вранці не здивувався, що Григорій спить на його ґанку, загорнувшись у килимок. Взяв його на руки і переніс на диван, а хлопець так і не прокинувся.

Коли гість усе ж прокинувся, відмив його – бруд так і відлітав шматками. Вернувся, сказав, уночі. Прийшов додому, а матері там немає, – замість неї дядьки п’яні сваряться. Залишив Олександр Степанович гостя за сніданком і пішов з’ясувати ситуацію до Віри.

– Знаю, знаю, про що питатимеш, – відповіла сестра. – Мати в нього наркоманка. За два роки після загибелі батька Гришка зовсім скотилася. Та й таких тут повно! Ні опіка, ні захист прав дитини у нас тут не працюють!

Минулого року тут така пара за п’янкою дітей у хаті заморозила – у комору зачинили, а відкрити забули. І Гришко в Ельвіри цю зиму не переживе – вона його зведе. Зовсім зледачила!

Олександр Степанович вирушив на протилежний кінець села до Ельвіри. Те, що він побачив, перевищило його найгірші очікування: щось брудне, розірване, синьо-фіолетового кольору, колись жінкою було, зажадало з нього за право виховувати і годувати її сина пляшку горілки.

Тремтячи від відрази, Олександр Степанович пішов додому. Біля ґанку Гриша домивав останнє колесо Ниви. Машина сяяла на сонці, як новенька…

Увечері, укладаючись спати на надувний матрац, Гриша попросив дозволу називати Олександра Степановича татом Сашком.

– Тато Саша, ми ж тепер сім’я? – з надією зазираючи в очі Олександру Степановичу, запитав Гриша.

– Ну, звісно, сім’я! – відповідав який раптом став татом Олександр Степанович.

– А таки добре, коли в сім’ї є жінка!

– Ти мене одружити хочеш, друже? – спитав новоспечений тато.

– Та ні, не одружити! Ну, я потім тобі все розкажу!

Наступного дня, повернувшись від замовника, Олександр Степанович побачив біля хати вже двох працівників. Невеликий клаптик землі розміром у два квадратні метри був ретельно оброблений. У вскопану землю Гриша і худесенька дівчинка в гумових чоботах садили цибулю.

– Ось, подружка моя, Лізка! – зніяковіло пояснив Гриша. – Банку цибулі вкрала – садить. Жінки ж повинні щось вирощувати й ростити, чи дітей народжувати – а то які ж вони жінки! А Лізка, вона добра – у своїх не краде!

Десятирічна Лізка розповіла, що мати її прислала з сусіднього села до бабусі, а бабуся вже рік як померла, і дім її заколочений.

– А як же…?

– А мамка забула, що бабуся померла. Вона ж на похорон їздила п’яна, а з похорону її теж привезли п’яну і з машини біля хати витрусили. А я подумала, ну, раз мамка з дому виганяє, так що ж – буду жити самостійно! А можна, я в вашій сім’ї жити буду? Я все вмію, все робитиму – і прати, і їжу варити, і в городі працювати!

Вид у Лізки був такий жалісливий і винуватий, наче вона щось украла в Олександра Степановича…

“Так ось чому гнала мене Валентина! – зрозумів Олександр Степанович. – Тут, на Землі, у мене є ще справи…”

Увечері відбулася важлива розмова з Вірою.

– Ну, добре, прокормиш ти цих безпризорників, а із законом як?! Адже у них матері є! – попереджала Віра.

– Та не в цьому річ! Владнав би я ці справи, та скільки проживу – не знаю! Ось приніс я тобі, Віра, свою заначку – якщо щось зі мною станеться, знайди їм дитячий дім кращий або на себе опіку оформі.

І протягнув їй загорнуту в газетний папір пачку гривень: “Тут п’ятдесят тисяч гривень.”

“Так ось чому мене Валя до себе не пускала! Значить, проживу ще, значить, мої земні справи ще не завершені!” – думав Олександр Степанович, крокуючи до свого дому. – Так, не скажеш краще, ніж Шевченко – “дні наші зрештою не нами!”