Connect with us

З життя

Заборонений дотик: Мамина команда зупинила дівчинку

Published

on

На майданчику у парку маленька дівчинка, років шести, Настя, зупинилась і витягнула руку до котика. – Настя, не можна! – пролунало попередження мами, і дівчинка миттєво відсмикнула руку. – Не чіпай його, відійди! Дивись, який він негарний! Кіт, якого Настя тільки-но гладила, кинув ображений погляд на маму дівчини, зітхнув і відійшов у бік. Він часто чув такі слова від людей і вже розумів, що вони означають.

Кіт і справді виглядав кепсько: під рудою шерстю виднілися гострі кістки, ребра випирали, а хвіст нагадував тоненьку, вузлувату паличку. На фоні худоби виділялася його голова – велика, з обмороженими вухами, широким носом і очима, в яких жила печаль.

Микола, що проходив повз, повернувся на мамин голос і намагався зрозуміти, до кого він звернений. Він знайшов поглядом кота, який сидів під лавкою і дивився в пустоту, не моргаючи. “Негарний”. Він і сам знав, що його часто так вважають, і сьогодні почув, як дівчата з його групи обговорювали це: “Коля – хороший, веселий хлопець, і в математиці чудово розбирається! Але уявіть собі дітей від нього – такими ж некрасивими будуть!” Марина, посміхаючись, щось сказала подружкам, і ті засміялися. Микола почервонів, розгорнувся і вийшов з аудиторії. Напевно, вони його й не помітили.

Багато молодих людей часто дивляться в дзеркало, намагаючись підкреслити приємні риси свого обличчя: осліпливу усмішку, ямочки на підборідді або щоках. А що було підкреслювати Миколі? Відстовбурчені вуха? Великі ластовиння, розкидані по всьому обличчю? Широкі скули або гостре підборіддя? Очі невизначеного кольору під важкими повіками, зменшені лінзами окулярів з великою “мінусовою” діоптрією? Ні, нічого особливого в його зовнішності не було, тому він не любив дивитися в дзеркало.

З ним усе зрозуміло, а за котика йому було боляче. Він зовсім не був схожий на тих домашніх пухнастиків, які одним своїм виглядом можуть зробити затишок і настрій у домі. Але чи це його провина? Йому й так не щастить від самого народження – ні даху над головою, ні ситної їжі. А ще й зовнішність…

– Виходить, що мені більше пощастило, – подумав Микола, – у мене є житло й бабуся, яка тільки й мріє смачно нагодувати. У мене є майбутнє, нехай не таке, як я б хотів, але воно є! А що є в тебе?

Він сів на лавку, під якою ховався котик. Той відчув присутність людини й зазвичай хотів піти, але раптом почув:
– Ну що, бродяго? Теж сумуєш? Сідай поруч, тут не так мерзнутимуть лапки. Поділимо наш смуток на двох.

Кіт недовірливо слухав Миколу, вуха його тремтіли від розумового напруження: “Що йому від мене потрібно? Що він хоче? Невже йому конче потрібно поговорити зі мною, з таким виродком? Чи просто – так він хоче приспати мою пильність, щоб потім боляче образити? Але все одно – нехай говорить хоч що-небудь. Адже це він говорить мені!”

Кіт не став опиратися, коли його підхопили з землі теплі руки хлопця і посадили на лавку поруч із собою.

– Ми з тобою чимось схожі, кіт, – неголосно мовив Микола. – Не лише зовнішністю, хоча – так, зовнішність у нас у обох незграбна, кожен по-своєму. Ми з тобою схожі ще й внутрішньо. Нас не зустрічають радісними усмішками, з нами неохоче спілкуються, дивно було б, якби тебе чи мене запросили в компанію для веселого проведення часу. Тому ми звикли бути на самоті. І знаєш, що найстрашніше – здається, що самотність триватиме все життя!

Кіт уважно вислухав хлопця, дивлячись йому в очі, і обережно нявкнув:
– Але ж ти запросив мене в свою компанію! Тепер нас двоє, ми розмовляємо. Не знаю, навіщо тобі це потрібно, але повір – хоч це для мене було неочікувано, але дуже приємно! За кілька хвилин спілкування з тобою я готовий навіть пожертвувати обгорткою ковбаси, яку заховав у купі цегли біля входу в підвал! Ой, зря я це зробив – інші коти її з’їдять!

– Ти, мабуть, голодний, кіт? – здогадався Микола. – Звісно, голодний! Якщо погодишся почекати мене кілька хвилин, я повернуся з їжею для тебе. Посидиш тут до мого повернення?

– Ні! – несподівано нявкнув кіт. – Краще я піду з тобою й почекаю тебе у дверей магазину!

Микола уважно подивився на касирку – жінку середнього віку, приємну. Напевно, гарна, добра й дбайлива мати сімейства…

Кіт, дочекавшись Миколи на ґанку, супроводив його до лавки, де з великою насолодою з’їв два пакетики корму. Хоч і дешевого, але йому здавалося, що смачнішого він ще ніколи не куштував. Швидко вмивши мордочку, він знову підійнявся на лавку і вмостився поруч зі своїм новим знайомим. Випадкова трапеза зламала стіну недовіри, і тепер уже котик неголосно муркотів Миколі:

Микола слухав, як муркоче кіт, і сум потроху розсіювався. Похмурі думки десь зникли, а на серці потепліло від простого, але щирого вдячного мурчання кота. Піддавшись цьому почуттю, він опустив долоню на велику голову кота і обережно погладив. Кіт застиг, не вірячи своєму щастю, а коли Микола ніжно почухав його за вухом, він витягнувся на лавці і притулився до нього спинкою; “Ось воно – щастя!” – говорив його вигляд, і мордочка тепер була не потворною, а милою й лагідною.

– Я бачу, тобі знайома ця біль у серці, коли тебе відкидають, – сумно усміхнувся Микола. – Тому я тебе не зраджу. Посидимо ще трохи і підемо до мене додому. Бабуся, думаю, не буде проти, вона зовсім не така, як ця касирка з магазину. Підеш зі мною?

– Хоч на ешафот, хоч на вогнище! – щиро нявкнув кіт і віддано подивився в очі єдиного дорогого йому на той момент друга.

– Залазь під куртку, дощ починається, – Микола розстебнув куртку, і кіт, не чекаючи повторного запрошення, юркнув у тепло. – Ось і у мене душа теплішає, – усміхався Микола, – думав, ніколи не зігріється після того, як почув, як вона сміється надо мною разом з подружками…

Краплі дощу з мокрим снігом раптом перестали падати на двох друзів – над ними розкрився парасолька, яскрава, жіноча. Микола обернувся – за спинкою лавки стояла Марина і тримала парасольку, захищаючи їх від негоди.

– Дурненький ти, Коля, – усміхалася вона.

Микола насупився і знайшов у собі сили м’яко відсунути в сторону парасольку:

– Не треба, Марино. Я чув, як твої подружки сміялися з мене, а потім з твоїх слів.

– Шкода, що ти не чув мої слова. – Усміхнулася дівчина. – Я сказала їм, що хотіла б мати купу дітей, і щоб батьком був ти! Як мінімум – трьох, двох хлопчиків та дівчинку. Чомусь це їм видалося смішним.

– І кота! – виглянув з-під куртки кіт.

– І обов’язково кота! – Засміялася Марина.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

3 × п'ять =

Також цікаво:

З життя1 годину ago

Бездомна і голодна: Як я прихистила жінку, а сама опинилась за воротами

**«БЕЗДОМНА І ГОЛОДНА»**: Вивіска, яку тримала жінка, яку я приютила — але того ж дня вигнали й мене з мого...

З життя2 години ago

Час виправити помилку

**Щоденниковий запис** Сьогодні був важкий день. Я ніколи не думала, що все обернеться саме так. Озвіріло згадую, як усе почалося....

З життя3 години ago

Болюча пам’ять, що не зникає

Больно пам’ятати, неможливо забути Квітень тішив теплом, а на початку травня раптом похолодало, два дні навіть сніг ішов. Наближалися святкові...

З життя4 години ago

«Що буде, якщо батьки справді розійдуться?» Вовку охопила тривога, а сльози нав’язались на очі.

«А якщо батьки справді розлучаться?» Від цієї жахливої думки в Олежка закрутило живіт і захотілося плакати. Троє друзів йшли зі...

З життя4 години ago

День між двома ночами

**Дві ночі і один день** Ярослава раз-по-раз поглядала на годинник. Час повз, мов равлик, повільно й важко. До кінця робочого...

З життя5 години ago

Загадка давнього зображення

**Таємниця старої фотографії** Олег та Марійка навчалися в одній групі. Звичайна дівчина, нічим не вирізнялася. Але чи то час закохатися...

З життя5 години ago

Привіт, ви чуєте? Дозвольте відкрити вам новий світ…

Алло, ви мене чуєте? Просто хочу відкрити вам очі… Соломія сиділа за кухонним столом, думаючи, що робити далі. «Пробачити не...

З життя6 години ago

Подорож серед хмар

Похід по хмарах З сірого неба сипав дрібний дощик. Данило підставив обличчя, і шкіра миттєво вкрилася краплинами води. Він із...