Загадкова траса

Доля лижна

Весело цокотіли колеса приміської електрички. Уздовж колій стіною стояли розлогиї ялини, крізь гілки яких визирало низьке сонце. Група студентів-медиків шумно обговорювала щось. Біля входу у вагон стояли їхні лижі.

Натхненником і організатором поїздки був Сашко Стрілець – красень зі спортивною фігурою, гордість інституту, кандидат у майстри спорту з лижних перегонів. Кожної зими він брав участь у змаганнях за честь інституту і ніколи не опускався нижче другого місця. Його батько обіймав високу посаду в міській адміністрації. Загалом — зірка місцевого масштабу.

Незадовго до Нового Року Стрілець запропонував усією групою поїхати відпочити на турбазу. Про неї мало хто знав, розташовувалась у лісі. Там можна було добре провести час і покататися на лижах. Багато хто погодився, хоча крім самого Стрільця ніхто лижами не захоплювався. Та чому б не вирватися на природу?

Оля стояла на лижах лише на уроках фізкультури в школі. Але як відмовитися, коли сам Стрілець запрошує? На все готова, аби бути поруч із ним.

У вагоні вона сиділа біля нього, притулившись головою до його плеча, мліла від щастя і не помічала, що Богдан Коваль час від часу кидав на неї ревниві погляди. І не лише він. Мар’яна теж тривожно поглядувала на Стрільця й Олю. «Що він у ній знайшов?» — казав її погляд.

Оля й сама дивувалася. Навколо стільки гарних дівчат, а він обрав її, скромну студентку, хоч і відмінницю. Нещодавно навіть завів розмову, що після інституту вони одружаться. Батько-чиновник взяв із сина обіцянку, що той одружиться лише після диплома й ні днем раніше. Інакше позбавить його підтримки у влаштуванні в найкращу клініку міста.

До кінця навчання залишалося півтора року. Багато що могло змінитися. Та Оля так далеко не заглядала. Притулившись до Стрільця в електричці, вона відчувала себе щасливою та коханою.

Вийшли з вагона й завмерли перед красою зимового лісу, де заховалася турбаза. Морозне повітря будило. Вони весело йшли з лижами на плечах, радіючи чудовому дню, молодості та Новому Року напередодні.

Розташувалися в дерев’яних будиночках, і одразу Стрілець покликав усіх на лижню, щоб розім’ятися.

— Спочатку підемо малим кругом — п’ять кілометрів. Візьміть телефони й дзвоніть один одному чи мені, якщо щось трапиться. Але тут тихо. Диких звірів нема. Лижня добре накатана. Намагайтеся не відставати. Я йду першим, Богдан замикає. — Стрілець став на лижню, яка починалася прямо біля головного корпусу бази.

Оля не поспішала ставати за ним. Розуміла, що не вміє кататися, буде лише заважати, гальмувати рух. Встала останньою. Позаду неї став Богдан. Стрілець помітив це, але нічого не сказав.

Кілька осіб на чолі зі Стрільцем відразу вирвалися вперед і незабаром зникли в глибині лісу. Оля сильно відстала від решти. Лижі ковзали по накатаній доріжці, м’язи ніг ніяли від напруги, руки дерев’яніли. Вона ледь ловила повітря, яке палило горло. За спиною чулося шурхіт лиж Богдана.

— Обганяй! — крикнула вона йому, обернувшись.

Але він повільно йшов слідом. Оля вже шкодувала, що вирішила пробігти дистанцію разом з усіма. Краще б сиділа в теплій хаті, пила гарячий чай і чекала на повернення друзів. Раптом зовсім поруч хруснула гілка, ніби хтось продирався крізь хащі. Оля здригнулася від несподіванки, збилася з кроку й упала. Під нею хруснула права нога, в очах спалахнули іскри від болю, і вона закричала.

— Що сталося? — Богдан підійшов до неї.

— Нога… — простонала Оля крізь стиснуті від болю зуби.

Богдан розвернувся, сів навпочіпки.

— Дай подивлюся. Відведи руки. Не бійся, — сказав він рішуче.

Оля трохи відвела руки, але не прибрала зовсім.

Богдан обережно доторкнувся до гомілки. Оля здригнулася й скрикнула.

— Зрозуміло. Нога зламана. — Богдан дістав телефон із кишені куртки, але сигналу не було. Він буркнув.

— Олю, не плач. Стрілець бігає швидко. Якщо піде на другий круг, скоро буде тут.

— Він казав, що лише один круг сьогодні, — всхлипнула Оля.

— Поки всі йдуть один, він встигне другий і повернеться першим. Ми з тобою десь посеред траси. Далеко. Доведеться чекати. Витримаєш? Олю, іншого виходу нема. Зв’язку немає.

Вона сиділа на снігу й плакала.

— Послухай, я пройду трохи далі. Можливо, знайду сигнал. Далеко не піду, не бійся, не покину. Може, хтось іде позаду нас? Не бачила?

Оля не відповіла. Її почало трясти від холоду та напруги. Богдан від’їхав трішки назад, перевірив зв’язок, просунувся даліБогдан подивився на Олю, що вже притихла, і прошепотів: «Не хвилюйся, ми виберемося» — і в цю мить у далечині з’явився поривчастий силует Стрільця, що мчав назустріч, немов доля, від якої не втечеш.