Загадковий дзвінок

Подозрілий дзвінок

Вадим не одразу зрозумів, що то за звук. Долинали звуки телефонного дзвінка у кухні.

– Алло, можна Лілію? – пролунав чоловічий голос.

– Її немає. А хто її питає? – запитав Вадим по інерції, хоча вже й не пам’ятав, коли востаннє хтось телефонував на домашній.

– А ти хто такий, щоб я тобі представлявся?

Вадим напружився, але відповів спокійно:

– Я – чоловік.

– Та невже! Бути того не може! – іронічно сказав незнайомець. – Чоловік?! Ха-ха-ха!

Почулися короткі гудки.

Вадим теж поклав слухавку. Гарний настрій, з яким він прийшов з роботи, зник. Натомість в голові почали спливати неприємні спогади.

Постоявши в задумі, він дістав мобільний і набрав дружину:

– Привіт! – відповіла Ліля.

– Привіт! Тобі телефонував.

– Куди? – здивувалася дружина. – Хто?

– На домашній. Чоловік.

– А хто це?

– Хотів би я знати. Він нахамив мені та засміявся, дізнавшись, що я твій чоловік.

– Не зрозуміла…

– Я теж. У тебе хтось є?

Тиша у слухавці пронизала Вадима прямо у серце. Дружина мовчала занадто довго.

– Вадиме, ти випив? – нарешті запитала Ліля.

– Краще б я був п’яний, – відповів він і вимкнувся.

До приходу дружини Вадим не знаходив собі місця. Події десяти років тому, які, здавалося, він давно забув, знову постали перед очима, як ніби це сталося вчора.

Тоді вони ледь не розлучилися, у дружини був роман на стороні. Вона хотіла піти, але Вадим зробив усе, щоб зберегти сім’ю: у дитинстві він дав собі обіцянку, що його син не буде рости без батька.

Їх стосунки з Лілею тоді повністю змінилися. Вадим зрозумів почуття дружини. Признав, що припинив її помічати і вважав, що вона завжди буде поряд. Вони нарешті обговорили всі свої образи й претензії, навчилися бачити й чути одне одного.

Навіть поїхали у відпустку туди, де відпочивали разом до весілля. Примирення переросло у другий медовий місяць.

Все налагодилося. Потім народилася молодша, Варя.

І ось. Дзвінок.

Вадим навіть не міг уявити, скільки тіні може піднятися з глибин душі. Похмурий, він подумки проговорював все, що хотів сказати дружині. А коли в дверному замку повернувся ключ, у Вадима всередині ніби все впало.

Ліля мовчки поставила сумку та пішла у ванну. Спека стояла нестерпна.

Поки дружина приймала душ, Вадим розігрів їй обід, заварив чай, а сам пішов до вітальні. Почув, як Ліля вийшла на кухню, як туди ж побігла дочка.

«Ну і що в таких випадках роблять?» – подумав Вадим.

Дивився у телевізор, поки дочка не пішла до себе. Потім відправився на кухню. Ліля дивилася на нього спокійно, очей не відводила.

«Очікує викриття», – промайнуло в збудженому мозку.

– Ну? – видав звук Вадим.

– Що «ну»? – роздратовано запитала дружина.

– Я чекаю пояснень, – сівши на стілець, сказав він.

Ліля зблідла. Повільно, чітко розділяючи слова, відповіла:

– Мені нічого тобі сказати, Вадиме. Я не знаю хто дзвонив. Всіх чоловіків, які можуть мені дзвонити, ти знаєш.

– Ну-ну, – похмуро промкнув чоловік, і пішов.

Несподіваний шум, дзвін розбитого посуду і якісь дивні звуки змусили його вскочити й повернутися на кухню.

Кухня, куди вони влетіли разом з дочкою, була забарвлена їжею, яка тільки що лежала на тарілці, сама ж тарілка розлетілася на дрібні шматочки.

Лілю трясли ридання. Вона сиділа, впала на стіл руками й поклала на них голову.

Вадим кинувся до неї…

Він підняв дружину й на руках відніс у ванну. Там, включивши воду, затягнув під душ. А коли вона трохи заспокоїлася, загорнув її в рушник і відніс у спальню.

Ліля причаїлася, але не було зрозуміло, чи спить вона. Коли Вадим почув тихий храп, присів на підлогу поряд з ліжком. Так і просидів до ранку.

Не пам’ятав, спав чи ні. Піднявся, коли Ліля прокинулася.

На кухні Вадима зустріла дочка:

– Як мама? – тихо запитала вона.

Вадим мовчки знизав плечима.

– Тату, що сталося?

– Сам поки не знаю, але, здається, я її дуже образив.

Незабаром прийшла й Ліля. Вона мовчки включила чайник, навіть не поглянувши на чоловіка.

Цього дня у дружини був вихідний, тож Вадим вирішив залишитися з нею. Він вийшов, зателефонував і відпросився з роботи. Варя пішла до школи, він повернувся на кухню. Ліля мила посуд.

Сів, дочекався, коли вона закінчить.

– Треба поговорити, – з усіх сил Вадим намагався говорити спокійно.

Жінка озирнулася й досить різко сказала:

– Оправдовуватися я не збираюся. Нема в чому.

– Ні, я не про те, – поспішив він заспокоїти дружину. – Вибач, даремно вчора розлютився, не стримався. Але я ж так тебе люблю.

– Я помітила, – відповіла Ліля, дивлячись кудись повз нього.

– Ну пробач, – простягнув він руки до її рук, але дружина тут же прибрала їх під стіл.

Вадим зітхнув.

– Послухай, дзвінок не був випадковим, це ясно. Такі збіги трапляються вкрай рідко…

– Але трапляються, – перебила його Ліля.

– Не перебивай, будь ласка, – попросив Вадим. – Я намагаюся розібратися. У тебе є вороги?

Ліля задумалася і відповіла:

– Та наче ні. Хоча, чого тільки в торгівлі не буває…

У спальному районі у них був невеликий продуктовий магазин, який Ліля відкрила ще до шлюбу.

– А з покупцями конфлікти останнім часом були?

– Вадиме, та це щодня трапляється, особливо з п’яними. Вони ж уже зранку на посту. Крики, погрози – звичайна справа.

– Зрозумів. Ходімо до кімнати.

Тут Ліля вигукнула:

– Згадала! Позавчора один чоловік поводився жахливо, вимагав горілку. Продавщиця відмовилася продавати, він почав скандалити, я вийшла на шум, намагалася його втихомирити… Не вдалося – довелося телефонувати в поліцію. Він утік, але на прощання сказав, що я його ще не раз згадаю.

Вадим, подумавши, взяв мобільний і набрав номер:

– Сергію, привіт! Є до тебе прохання по твоїй частині. Тут якийсь нахаба дружині моїй погрожував, дзвонить додому.

І розповів другу подробиці.

– Він один раз дзвонив?

– Ну, я один раз чув, – Вадим подивився на дружину. – Ліля – жодного разу.

– У вас же телефон з автовідповідачем? Послухайте.

– Точно, передзвоню.

Він включив автовідповідач на прослуховування.

Той голос він впізнав відразу: «Лілю, це я. Коли ми знову побачимося? Сумую. Передзвони мені». І так кілька дзвінків у тому ж дусі.

Ліля теж голос впізнала.

Далі все відбувалося швидко. Вадим витягнув касету і помчав. Повернувся через три години, схвильований. Сразу ж підійшов до жінки, міцно обійняв та сказав:

– Усе. Знайшли цього нахабу. Я ледь щелепу йому не зламав. Сам не знаю, що на мене вчора найшло. Мир?

Ліля подивилася чоловіку у вічі, сказала:

– Кохання без довіри не існує.

– Пробач, пробач, пробач, – лише й зміг сказати він, покриваючи її обличчя поцілунками.