Загублена між самотністю та безмежними справами чоловіка

Мій чоловік зникає між роботою та матір’ю, а я тону у самотності…

Вже понад рік я, здалося, живу сама. Так, офіційно я заміжня, у мене є дитина, будинок, але мій чоловік… його просто немає поряд. Він або на роботі до пізньої ночі, або пропадає у квартирі своєї матері. І найболючіше — він не бачить у цьому жодної проблеми. Жодної краплі співчуття, жодного натяку на розуміння. Для нього все гаразд: працює, допомагає матері, а додому заходить ніби лише переночувати.

Знайомі повторюють: «Потерпи, ось вийдеш з декрету — все налагодиться». А я думаю — та ж справа не в декреті. Я просто нарешті перестала заплюнити оливі. Прозріла. Раніше його виправдовувала, захищала, мовляв, устав, у нього ж складна робота, але зараз… зараз я бачи, як повільно, але безповоротно розпадається моя сім’я.

Ми живемо у Львові, у звичайній двокімнатні квартирік’є. Зараз я в декреті з маленьким сином. Чоловік, Богдан, працює у великій транспортній компанії — нещодавно отримав підвищення. Відтоді, як його підвищили, він наче зник із нашого дому. Повідомляється ближче до півночі, вранці встає — і знову немає. А коли не на роботі — то його «друга прописка», квартирі його матері.

Марійка Степанівна, його мати, після моїх пологів почала регулярно «втягувати» його до себе під благовидними приводами: то розетку треба полагодити, то трубу замінити, то двері не зачиняються. Все б нічого, якби це були поодинокі випадки, але це стало системою. А кілька місяців тому їй раптом спало на думку робити ремонт. Причому саме зараз, коли син тільки отримав нову посаду і завалений справами. І, як не дивно, на ремонт гроші виділяє мій чоловік. Ми? Ми сидимо на дрібцях від зарплати. Дитячі — смішно, не вистачить навіть на половину підгузників.

Коли у Богдана була відпустка, він пропонував їй зробити ремонт тоді. Але вона відмовилася: «Мені і так нормально, не треба нічого міняти». А тепер — терміно! Треба, терміно, все розвалюється, шпалери відлітають, стеля хитається… І ось мій чоловік по вихідних тепер у неї. Кожен раз одне й те саме: «Я тільки заїду на хвилинку». А повернуться вже за північ. Я навіть не знаю, хто тепер головна жінка в його житті — я чи мама.

Про внука Марійка Степанівна цікавиться… через сина. Жодного разу не запитала в мене, не запропонувала допомогти, не прийшла посидіти з малям, щоб я хоч трохи відпочила. Але зато командує: «Богданку, не забудь заїхати, мені треба допомогтиА я сиджу вдома з дитиною на руках і розумію, що навіть його мати бере від нього більше, ніж його власна дружина.