Залишившись сиротою у шість років: історія нашої родини без матері

В шість років я залишилась сиротою. Мама народжувала третю дитину, коли нас у неї вже було двоє дівчаток. Я все пам’ятаю: як кричала мама, як збіглися сусідки, плакали, як раптом замовк її голос…

Чому не викликали лікарів, не відвезли до лікарні? Досі не розумію. Чому? Було далеко до села? Дороги перемело? Не знаю, завжди була якась причина? Мама померла при пологах, залишивши нас двох і новонароджену маленьку Оленку.

Після маминої смерті батько розгубився, рідні тут не було, всі залишились на заході, не було кому допомогти йому з нами впоратися. Сусідки порадили татові терміново одружитися. Не минуло й тижня після похорону мами, як батько став нареченим.

Люди порадили звернути увагу на вчительку, казали, що вона добра жінка. Батько пішов і відразу отримав згоду. Напевно, він їй сподобався, адже був молодий, симпатичний. Високий, стрункий, з чорними, як ніч, циганськими очима. На нього було приємно дивитися.

Як би там не було, батько приїхав увечері з нареченою.
– А я вам нову маму привіз!

Мене охопила гіркота, дитячим серцем я відчувала щось недобре. В хаті все ще пахло мамою. Ми ще в платтячках, пошитих її руками, а він вже знайшов нам нову маму. Тепер я розумію його, але тоді ненавиділа його і його наречену. Що б не говорили, вона зайшла в дім, обіймаючи батька.

Обидва були трохи напідпитку, а вона сказала нам:
– Будете мене мамою звати, залишуся.
Я ж меншій кажу:
– Вона нам не мама. Наша мама померла. Не клич!

Сестричка заплакала, а я, як старша, виступила вперед.
– Ні, не будемо! Ти нам не мама. Чужа ти!
– Дивіться, яка розмовляє! Ну тоді я з вами не залишуся.

Вчителька пішла за двері, а батько ніби зупинився на порозі, не пішов за нею. Постояв трохи, потім підійшов до нас, обійняв, почав плакати, і ми теж разом з ним в голос заридали. Навіть маленька Оленка у своїй люльці заплакала. Ми оплакували маму, а батько – свою улюблену дружину. Але в наших сльозах було більше горя, ніж в батьківських. Сирітські сльози однакові в усьому світі, а сирітська туга по рідній матері всюди одна. Я тоді вперше і востаннє бачила, як батько плаче.

Батько з нами пожив ще два тижні, він працював у Лісгоспі, їхня бригада йшла в тайгу. Що робити? Іншої роботи в селі не було. Домовився з сусідкою, залишив їй гроші на їжу, Оленку залишив у іншої сусідки і пішов у тайгу.

Отак ми залишились одні. Сусідка приходила, готувала їсти, топила піч і йшла. Своїх справ повно. А ми – одні вдома цілими днями: холодно, голодно, страшно. Село почало думати, як нам допомогти. Потрібна була жінка, щоб сім’ю врятувати. Але не просто якась, а особлива, здатна прийняти чужих дітей як своїх. А де таку знайти?

У розмовах дізнались, що у далекої родички нашої односельчанки є молода жінка, яку чоловік покинув, бо вона була бездітна. Чи була дитина, але померла, а більше Бог не дав. Дізналися адресу, написали лист і через тітку Марфу викликали нам Зіну.

Батько ще був на заготівлі лісу, коли Зіна ранком прийшла до нас. Вона так тихо зайшла в дім, що ми й не чули. Прокинулась я, а в хаті чутно кроки. Хтось, як мама, ходить, на кухні шумить посудом, а в хаті запах свіжих млинців!

Ми з сестрою тихенько в щілинку підглядаємо. Зіна тихо господарювала: мила посуд, підлогу мила. Нарешті, зрозуміла по звуках, що ми прокинулися.

– Ну, йдіть уже, біляночки, поїмо!
Нам стало цікаво, що вона нас біляночками назвала. Ми ж справді світловолосі і блакитноокі – в маму.

Зібралися ми з духом, вийшли з кімнати.
– Сідайте до столу!
Нас не потрібно було кликати двічі. Ми наїлися млинців і вже відчули довіру до цієї жінки.
– Мене тіткою Зіною звати. Так і кличте.

Потім тітка Зіна викупала нас з Вірою, все нам випрала і пішла. Наступного дня ми чекали: і вона прийшла! Дім змінився під її руками. Знов стало чисто і затишно, як при мамі. Минуло тижнів три, а батько в тайзі. Тітка Зіна за нами дивиться, краще і бути не може, а сама, напевно, переживає дуже і не дає нам до неї прив’язатися. Особливо Верунька до неї тягнулася. Зрозуміло, їй же тільки три роки було. Я ставилась обережно. Строга була ця тітка Зіна. Не весела. Наша мама завжди весела була, пісні співала, танцювати любила, батька «Ванька» звала.

– От приїде батько з тайги, та не прийме мене. Який він у вас?
Я стала незграбно вихваляти батька, мало всі справи не зіпсувала! Кажу:
– Він у нас добрий! Спокійний такий! Нап’ється і одразу спати!
Зіна відразу насторожилася:

– Часто п’є?
– Часто! – відповідає менша, а я її ногою під столом штовхаю і кажу:
– Та ні, тільки по святах.

Тітка Зіна пішла того вечора заспокоєна, а батько з тайги ввечері приїхав. Зайшов у хату, озирнувся, здивувався:
– Я думав, ви тут страждаєте, а ви як принцеси живете.

Ми йому як могли все розповіли. Батько сів, задумався, а потім каже:
– Ну що, піду і я подивлюся на нову господиню. Яка вона там?
– Красуня, – торопливо сказала Верочка, – і млинці пече, і казки розповідає.

Уже зараз, згадуючи все це, я завжди посміхаюсь. Зіна ну ніяк, ні за якими мірками, красунею не назвеш. Тоненька, маленька, тьмяна якась, вона, звісно, красунею не була, але що діти в цьому розуміють? А може тільки вони і розуміють в чому вона – краса людини?

Батько засміявся, одягнувся і пішов до тітки Марфи, яка жила неподалік.
Наступного дня батько привів до нас Зіну сам. Встав рано-вранці, сходив за нею, і Зіна знов так несміливо в дім ввійшла, наче чогось боялась.

Я Верочці кажу:
– Давай цю мамкою звати, ця хороша!
І ми з Вірою в один голос як закричимо:
– Мама, мама прийшла!

Батько з Зіною разом за Оленкою сходили. От для кого Зіна стала справжньою матір’ю. Пилинки з неї здувала. Оля маму не пам’ятала. Віра забула, а я одна пам’ятаю її все життя, і батько пам’ятає. Я підслухала одного разу, як батько, дивлячись на фотографію матері, тихо сказав:

– Чому ти так рано пішла? Пішла і всю мою радість з собою забрала.

Недовго я прожила з батьком і мачухою. З четвертого класу по інтернатах, у нас в селі великої школи не було. Після сьомого класу до технікуму вступила. Все я прагнула раніше з дому піти, а чому? Зінаїда мене ніколи ні словом, ні ділом не образила, берегла, як рідну, а я все дичилась. Невдячна я, чи що?

Професію акушерки я собі, напевно, не випадково обрала. Не можу повернутись в часі і врятувати свою маму, але я врятую інших…