Запізнення! Лише три хвилини після пробудження і вже в ліфті.

Проспала! Швидко намалювавши губи по дорозі з ванної до вхідних дверей, глянувши на себе в дзеркало і похапцем вдягнувши плащ із чобітками, Ліля вже через три хвилини після пробудження їхала в ліфті.

Вийшовши на вулицю, вона зрозуміла, що йде дрібний мрячний вересневий дощ, але повертатися за парасолькою вже не було часу. Зрадливий будильник сьогодні підвів.
Дівчина кинулася до зупинки, наввипередки з часом. Ще б пак, запізнитися на роботу! З її начальником це дорівнювало б прогулу і могло обернутися навіть звільненням.

Перебираючи в голові всі можливі варіанти розвитку сьогоднішнього дня, мислено прийнявши кожен із них, Ліля вже попрощалася з улюбленими клієнтами, премією та додатковим вільним днем, що залишився від минулої відпустки. На зустріч бігли такі ж спізнілі або просто стривожені люди, кожен був занурений у свої думки і не помічав нічого навколо. Все здавалося сірим, нудним і сумним. І дощ додавав похмурості в день, який не задався з самого ранку.

До зупинки залишалося не більше двохсот метрів. Раптом Ліля різко зупинилася і озирнулася назад. Біля облупленої лавочки сидів маленький мокрий кошеня. Підтискаючи то одну, то іншу лапку, він намагався нявчати, але в нього виходило лише беззвучно відкривати рот.

На мить дівчина задумалася, бігти далі чи допомогти маленькій істоті, яка, здавалося, потрапила в біду. Запізнення було неминучим, і раз вже доведеться слухати гнівну тираду директора, вирішено було, що кошеня треба рятувати.

Підійшовши ближче, дівчина помітила, що задня лапка маляти була зігнута у якійсь неприродній позі.
– Ой лишенько! Хто ж тебе так!

Останні сумніви розвіялися, як ранковий туман. Кошеня настільки промокло і продрогло, що тряслося як останній вересневий лист, якому ще вдається втриматися на гілці під поривами вітру.

Обгорнувши постраждалого в білу хустку, Ліля засунула кошеня за пазуху і побігла до зупинки ще швидше. Вона вирішила дістатися до свого робочого кабінету, а вже потім діяти за обставинами. Залишити кошеня напризволяще їй не дозволяло добре серце.
Спроба непомітно проскочити до свого столу провалилася з тріском. Опинившись майже на фінішній прямій, Ліля з полегшенням видихнула – залишалося пройти останній поворот по довгому коридору і ось він, кабінет № 12, але удача цього разу відвернулася. Прямо за поворотом вона зіткнулася зі своїм начальником.
– Іванченко! Ціла година! Де ви вешталися? Хто замість вас роботу виконуватиме? Ви що, зовсім страх втратили?
А далі було ще десяток питань, які повинні були викликати невпинне почуття провини в голові сором’язливої дівчини і опустити її ще нижче в цій великій прірві між начальником і підлеглим. Вона стояла вся мокра і не могла вимовити ні слова. Поступово до очей підступили сльози, і здушений кривдою ком всередині забився.

– Ось! – лише змогла вимовити Ліля, розстебнувши верхній ґудзик свого плаща.
Відтіля виглянула маленька нещасна мордочка. Кошеня трохи підсохло, зігрілося і вже могло жалібно попискувати, що він і зробив.
– У нього травмована лапка, я не могла його залишити на вулиці… Там дощ… А він один…

Сльози хлинули з очей, слова плуталися, руки підступно тремтіли. Вже мислено написавши заяву про звільнення, дівчина хотіла піти на своє робоче місце, щоб зібрати свої речі, і зробила крок вперед, але тепла сильна чоловіча рука її утримала.
Іншою рукою директор дістав телефон і набрав знайомий номер. А тоді записав адресу на папірці і звелів їхати туди без зволікання, рятувати лапку маленькому пухнастому клубочку.

Не розуміючи таких різких змін в поведінці керівника, Ліля взяла листочок, запхнула його червоними від холоду руками в кишеньку плаща і поспішила до виходу.
– Так, і можете не повертатися сюди.

У дівчини серце опустилося в п’яти, і туга повільно охоплювала все її тіло. Ну ось і закінчилася її нетривала трудова діяльність на улюбленій роботі. Але начальник продовжив:
– Сьогодні у вас вихідний. І завтра теж. А ще я вам оголошую подяку. І премію випишу… за любов до братів наших менших.

Начальника звали В’ячеслав Миколайович. Він був трохи старший за Лілю, але завжди справляв враження суворого в усіх відношеннях чоловіка. Перетинатися з ним доводилося тільки по роботі і дуже рідко, але по офісу часто проносився слух про його жорстокість стосовно співробітників.
У ветеринарній клініці, куди відправив Лілю директор, лікар швидко вирішив питання з лапкою кошеняти. Перелому не було, просто сильний вивих і розтягнення. Поки той проводив лікувальні маніпуляції та накладав тугу пов’язку, Ліля розповіла про те, як знайшла бідолашку на вулиці, і як її відчитав, а потім несподівано допоміг начальник.

Доктор засміявся і сказав, що зі Славком знайомий з дитинства. Ще з юних років його друг завжди допомагав бездомним тваринам, героїчно рятував цуценят із холодної води, одного разу відібрав кошеня у довготелесих жорстоких підлітків.
А коли виріс і почав заробляти гроші, то завжди віддавав частину на допомогу притулкам. Навіть свою першу стипендію повністю перерахував у фонд для порятунку безхвостого пса.

А от з людьми ладити у нього не завжди виходило. Втративши в юності всю свою родину, він замкнувся, став жорстким і черствим.

Ця історія так зворушила серце дівчини, що до кінця дня у неї з голови не виходив В’ячеслав. Чомусь захотілося його пожаліти і підтримати.
Ввечері, поки кошеня відходило від пригод і солодко спало на м’якому, теплому ліжку господині, Ліля облаштовувала місце для свого нового мешканця. Малеча натерпілася за цілий день, проведений на вулиці. А може й довше…
Невідомо, скільки йому довелося блукати безпритульним. У сні вона тихенько тріпотіла і час від часу попискувала. Тепер самотності дівчини та її нового врятованого друга настав кінець. Вона з радістю піклуватиметься про свого улюбленця і віддаватиме йому всю свою любов.

Усміхаючись цим думкам, Ліля зробила затишне лежанка для Барсика. Це ім’я їй здалося найбільш підходящим для маленької беззахисної малечі. Забезпеченість думок порушив несподіваний дзвінок телефону. Це був В’ячеслав.
– Як почувається наш пацієнт?

Щоки дівчини загорілися, і вона з натхненням розповіла про самопочуття свого підопічного, а потім довго дякувала начальникові. Несподівано В’ячеслав запросив її на вечерю, і вони проговорили всю ніч.
Чоловік, який вже здавався таким близьким, знайомим і зрозумілим, був поруч. А ще поруч із ними сиділо кошеня з перев’язаною лапкою, яке отримувало стільки уваги і ласки, скільки могло отримати від двох добрих людей, чиї душі виявилися спорідненими.

А зовсім скоро вони разом допомагали нещасним звірятам, що потрапили в скрутну життєву ситуацію, і вирощували свого Барсика, який, схоже, теж був спорідненою душею.