Запізнилася! За три хвилини після пробудження вона вже в ліфті, встигнувши накрасити губи і вдягнути плащ з ботинками.

На біду, Ліда проспала! Швидко накрасивши губи, шмигнувши поглядом у дзеркало та під поспіхом надягнувши дощовик і черевики, Ліда всього через три хвилини після пробудження вже спускалася в ліфті.

Опинившись на вулиці, вона відчула, що йде дрібний осінній дощ, але часу вертатися за парасолькою вже не залишилось. Будильник зрадницьки не спрацював. Дівчина мчала до зупинки, ледь не спотикаючись. Запізнитися на роботу — це жах! Особливо з її начальником, який рівняв будь-яке запізнення до прогулу і міг навіть звільнити.

В голові промайнула тисяча варіантів розвитку подій цього дня, Ліда вже прощалася подумки з улюбленими клієнтами, премією та додатковим вихідним, що залишився від минулої відпустки. На зустріч мчали такі ж запізнілі чи просто квапливі люди, кожен заглиблений у свої думки. Все довкола було сірим, нудним і сумовитим. А дощ лише додавав похмурості цьому безнадійному ранку.

До зупинки залишалось не більше двохсот метрів. Раптом Ліда різко зупинилася та озирнулася назад. Біля старенької лавки сиділо маленьке мокре кошеня. Затискаючи то одну, то іншу лапку, воно намагалося нявкати, але виходило лише беззвучно відкривати рот.

Секунду дівчина вагалась, продовжувати бігти чи допомогти цьому маленькому створінню. Запізнення було неминучим, і якщо вже їй все одне доведеться вислуховувати люту тираду директора, вона вирішила врятувати кошеня.

Наблизившись, дівчина помітила, що задня лапка малюка зігнута якось не так.
– Господи! Хто ж тебе так?

Останні сумніви розвіялися, як ранковий туман. Кошеня було настільки змоклим і замерзлим, що тремтіло, мов останній жовтневий листок, що чіпляється за гілку під поривами вітру.

Обгорнувши постраждалого у білу хустину, Ліда заховала кошеня за пазуху і поспішила на зупинку з ще більшою швидкістю. Вона вирішила дістатися свого робочого кабінету, а потім вже подумати, що робити далі. Залишити кошеня напризволяще вона не могла.

Спроба пробратися до робочого столу непоміченою провалилася. Вона вже майже досягла цього, коли з полегшенням зітхнула — залишалось лише звернути за останній кут довгого коридору до кабінету №12, але саме у цю мить доля зрадила її: вона зіткнулася з начальником.
– Петрова! Ціла година запізнення! Де ви були? Хто вашу роботу буде виконувати? Ви страх втратили?
Далі слідувала ще ціла низка запитань, що мали викликати в ній невимовне почуття провини, але дівчина лише стояла, мокра і не здатна вимовити ані слова. Поступово сльози напливали на очі, і злість душила зсередини.

– Ось! – змогла лише відповісти Ліда, розстібаючи верхній ґудзик свого плаща.
З під нього виглянула маленька нещасна мордочка. Кошеня трохи обсохло, зігрілось і вже могло жалісно нявчати, що він і поспішив зробити.
– У нього зламана лапка, я його не могла залишити на вулиці… Там дощ… А він один…

Сліз вже не можна було стримати, слова плутались, руки тряслись. Вже подумки написавши заяву на звільнення, дівчина крокнула до робочого місця збирати речі, коли тепла мужня рука її зупинила.
Іншою рукою директор дістав телефон, набрав знайомий номер, потім написав адресу на папірці й наказав негайно їхати туди, щоб врятувати лапу маленькому вовняному клубочку.

Не розуміючи цієї раптової зміни в поведінці начальника, Ліда взяла листок з адресою, засунула його у кишеню плаща і поспішила до виходу.
– І можете сьогодні не повертатися.

У дівчини серце впало, і печаль оволодівала нею. Ось і закінчилася її коротка трудова діяльність на улюбленій роботі. Але начальник продовжив:
– Сьогодні у вас вихідний. І завтра теж. І оголошую вам подяку. І премію випишу… за любов до наших менших братів.

Начальника звали В’ячеслав Георгійович. Він був трохи старший за Ліду, але завжди справляв враження суворої людини. Перетиналися вони лише по роботі і досить рідко, але в офісі ходили чутки про його строгість до підлеглих. У ветеринарній клініці, куди В’ячеслав направив Ліду, лікар швидко вирішив проблему з лапкою кошеняти. Перелому не було, лише сильний вивих і розтягнення. Поки той здійснював лікувальні маніпуляції і накладав пов’язку, Ліда розповіла, як знайшла бідолаху на вулиці, як її обругали, а потім несподівано допоміг начальник.

Доктор засміявся і сказав, що знайомий зі Славиком із дитинства. Ще з юних років його друг рятував бездомних тварин, героїчно визволяв щенят із студеної води, відбирав кошенят у жорстоких підлітків. Коли виріс і почав заробляти, завжди жертвував частину доходів на притулки. Навіть першу стипендію повністю віддав у фонд допомоги бездомним тваринам.

А от ладити з людьми у нього завжди було важче. Втративши в молодості всю родину, він замкнувся, став строгим і жорстким.

Ця історія так вразила Ліду, що вона не могла перестати думати про В’ячеслава. Їй захотілось його пошкодувати і підтримати.
Ввечері, поки кошеня відпочивало від своїх пригод і солодко спало на м’якому, теплому ліжку, Ліда облаштовувала місце для свого нового друга. Малюк натерпівся за день, проведений на вулиці. А може й довше…
Ніхто не знає, скільки він пробув бездомним. Уві сні він тихо смикався і інколи нявчав. Тепер самотність дівчини та її нового врятованого друга закінчилася. Вона із задоволенням доглядатиме за кошеням і віддасть йому всю свою любов.

Усміхаючись цим думкам, Ліда зробила затишну лежанку для Барсика. Це ім’я їй здалося найбільш підходящим для маленького беззахисного створіння. Спокій її думок порушив несподіваний дзвінок телефону. Це був В’ячеслав.
– Як поживає наш пацієнт?

Щоки дівчини палали, і вона з захопленням розповідала про самопочуття свого підопічного, а потім довго дякувала своєму начальнику. Несподівано В’ячеслав запросив її на вечерю і вони проговорили цілу ніч.
Чоловік, вже здавалося таким близьким, знайомим і зрозумілим, був поруч. А ще поруч сидів кошеня з перев’язаною лапкою і отримував стільки уваги і ласки, скільки лише могли подарувати двоє добрих людей з спорідненими душами.

І незабаром вони разом допомагали тваринам, що потрапили в біду, і ростили свого Барсика, який, схоже, теж був спорідненою душею…