Затишні ранкові ритуали: капучино і еклери для натхнення.

Аня затишно вмостилася на дивані в кав’ярні, чекаючи на своє замовлення. Вона часто заходила сюди за капучино та еклерами, щоб підняти настрій перед робочим днем. За вікном падав сніг. Аня з насолодою зробила ковток гарячої кави. За столиком навпроти сиділи дві дівчини. Судячи з усього, подруги.
— Слухай, я ось нещодавно зустріла дівчину свого колишнього. Ну от чесно, ні лице, ні фігура! Що він у ній знайшов?
— Може, борщі готує смачні? Чи в ліжку дива творить? — засміялася подруга.
— Е, облиш! Ось глянь на її фото у Фейсбуці. І лиця немає.
Дівчата захіхікали, а Аня застигла на місці. Їй згадалися мамині слова, які вона в сім років підслухала в розмові з батьком: “Анька наша не красуня. Обличчям не вийшла, нехай хоч справами себе прикрасить”.
Доросла Аня ретельно стежила за своїм зовнішнім виглядом. Але як би не старалася, все одно почувалася недостатньо красивою. Мама часто казала: “Вище носа, моя дівчинко. Красою не береш, то розумом візьмеш. Вчися, старайся, щоб однією не залишитися”.
У школі вона соромилася своєї непоказної зовнішності та хлоп’ячої фігури. В інституті навчилася зі смаком одягатися та фарбуватися. Навіть хлопця завела. Але чомусь він дозволяв собі жарти стосовно “плоскої спини” і “великої ноги”. Аня зрозуміла, що навіть розумну її навряд хтось полюбить. Змирилася і жила далі.
Допила каву з тістечком та побігла на роботу. В обід їй треба було забігти до подруги, щоб нагодувати кота і полити квіти. Алла поїхала на кілька тижнів до Єгипту, а її чоловік рідко був удома. “Якщо випадково й зустрінуться, він на Аньку навіть не гляне”, — подумала Алла і спокійно вирушила у відпустку.
Удома в подруги Аня спочатку насипала корм сонному Васькові, потім заходилася поратися з квітами. За стіною грала музика. Дівчина впізнала мелодію і почала підспівувати: “Світить незнайома зірка, знову ми від home’s відірвані…” І раптом їй стало так добре в цій квартирі. Від цієї пісні. Серед квітів. Вона відчула себе легкою та невагомою. Сама не помітила, як почала підтанцьовувати, милуючись квітами і… собою.
Раптом почулися голоси.
Аня обернулася і побачила двох чоловіків. Володя! Чоловік Алли. І не сам. Обидва виглядали здивованими. “Який сором!”, — промайнуло в голові у дівчини.
— Ань, привіт. Це мій друг Костя. Ось заїхали документи забрати. Ти так гарно танцювала, що ми очей не могли відірвати. Вибач, що перешкодили.
— Я… мене… Алла попросила.
Аня поспішила до дверей і не помітила під ногами кота. Спіткнулася і ніяково розтяглася на підлозі. В очах потемніло.
Опам’яталася вже в лікарняній палаті.
— Добрий день. Як ви? Я Віка, ваша сусідка. У вас невелике струсоння, але лікар сказав, що все гаразд. До вас кур’єр приходив та молодий чоловік із квітами, — дружньо усміхнулась дівчина.
— Дякую, — змогла лишень промовити Аня.
Потім обережно встала, підійшла до вікна і відкрила пакет. У ньому були фрукти, сік і її улюблені еклери. Вочевидь, від Алли та її чоловіка.
Вона потягнулася до квітів і побачила записку. “Анечка, одужуйте. Такій симпатичній дівчині, як ви, не місце в лікарні. Запрошую на виставку квітів. Відповідь “ні” не приймається. Костя”.
Аня занурила обличчя в білі хризантеми, заплющила очі від щастя і побігла обіймати сусідку по палаті…
Краса не обов’язково повинна бути яскравою і помітною. У кожної дівчини вона своя. Іноді вона тепла і йде зсередини…