Жінка без ідентичності

Ольга підійшла до дзеркала у передпокої, поправила волосся ще раз уважно оглянула себе. Нова сукня — глибоко синя, строга, але елегантна — сиділа ідеально. Туфлі на невеликому каблуку, сумочка в тон. Все, як треба для зустрічі з колегами чоловіка.

— Андрію, я готова! — гукнула вона у бік кабінету.

— Іду, іду! — відгукнувся чоловік, але звуки з кабінету свідчили, що він ще розмовляє по телефону.

Ольга зітхнула. Знову спізнються. А вона так старалася справити гарне враження на цих людей, з якими Андрій тепер працював у новій компанії. Три місяці минуло з того дня, як він отримав посаду заступника директора, а вона досі почувалася невпевнено на корпоративах.

— Олю, слухай, — Андрій нарешті з’явився у передпокої, застібаючи на ходу піджак. — Там буде Богдан Іванович з дружиною, пам’ятаєш, я розповідав? Він дуже впливова людина, багато від нього залежить. Постарайся знайти з його дружиною спільну мову.

— Звісно, постараюся, — кивнула Ольга. — А чим вона займається?

— Та не знаю точно. Домогосподарка, мабуть. Або щось громадське. Ти з нею поговориш, дізнаєшся.

Андрій говорив поспішно, явно думками був десь ще. Ольга зрозуміла, що деталей не дізнається, і мовчки опустила очі.

Ресторан зустрів їх приглушеним світлом і тихою музикою. За великим столом вже сиділо кілька пар. Андрій одразу пішов до чоловіків, залишивши Ольгу саму шукати своє місце серед дружин.

— Ви, напевно, Ольга? — звернулася до неї елегантна жінка років п’ятдесяти у дорогому костюмі. — Я Світлана Богданівна, дружина Богдана Івановича. Андрій розповідав про вас.

— Дуже приємно! — Ольга простягнула руку. — А що саме він розповідав?

— Так, загалом. Що у нього чудова дружина, яка його підтримує, — посміхнулася Світлана Богданівна, але в її очах промайнуло щось оцінювальне.

Ольга сіла поруч із нею, відчуваючи легку напругу. Інші жінки за столом були приблизно того ж віку, що й Світлана Богданівна, всі одягнені дорого й зі смаком.

— А ви чим займаєтеся, Ольго? — запитала струнка брюнетка, яка представилася як Ганна.

— Я працюю перекладачкою, — відповіла Ольга. — Фріланс, переважно технічні документи.

— О, як цікаво! — скрикнула Світлана Богданівна, але в її голосі не було справжнього інтересу. — А які саме мови?

— Англійська та німецька.

— Зрозуміло. А діточки в вас є?

— Поки немає, — Ольга відчула, як червоніє. Це питання завжди ставило її у незручне положення.

— Ну нічого, ще все попереду! — знизхідно зауважила третя жінка, повненька білявка. — Я ось трьох виростила, усі вже дорослі. Старший в Німеччині живе, бізнесом займається.

Розмова пішла звичним руслом. Жінки обговорювали дітей, онуків, відпустки на престижних курортах, покупки. Ольга слухала, час від часу вставляючи репліки, і відчувала себе все більш чужою в цій компанії.

— А ви, Ольго, у якій фірмі перекладаєте? — раптом запитала Ганна.

— Я працюю з різними замовниками. Сама собі, можна сказати.

— А, фріланс, — кивнула Ганна. — Це, напевно, зручно, вдома сидіти. Але доходи, мабуть, нестабільні?

— Нормальні доходи, — трохи різкіше, ніж хотіла, відповіла Ольга.

— Ну так, звісно, — Світлана Богданівна посміхнулася тією самою беззмістовною посмішкою. — А ми от із дівчатами заснували благодійний фонд. Допомагаємо дитячим будинкам, організовуємо свята. Дуже вдячна справа! Ви не хотіли б до нас приєднатися?

— Я подумаю, — обережно відповіла Ольга.

— Тільки треба час виділяти, розумієте? Регулярно їздити на заходи, зустрічатися з людьми. У нас усі дівчата вільні, чоловіки добре заробляють, тож можемо собі дозволити громадську діяльність.

Ольга кивнула, чудово розуміючи натяк. Вона не з їхнього кола. У неї немає часу на благодійність, бо їй треба працювати. А значить, вона не справжня дружина успішного чоловіка.

— Олю, як справи? — Андрій нахилився до неї, поклавши руку на плече. — Знайомишся із дамами?

— Так, усе чудово, — натягнуто посміхнулася вона.

— Андрію Валерійовичу, у вас така мила дружина! — промовила Світлана Богданівна. — Ми її до нашого фонду запрошуємо.

— О, це чудова ідея! — зрадів Андрій. — Ольго, це ж чудово! Ти сама ж казала, що хочеш чимось корисним зайнятися.

Ольга здивовано подивилася на чоловіка. Коли вона таке казала? Навпаки, вона скаржилася, що роботи стало більше, і часу ні на що не вистачає.

— Я сказала, що подумаю, — обережно повторила вона.

— Ну звісно, подумайте, не поспішайте, — кивнула Світлана БогданівОльга зібралася з думками, глянула у вікно на перші промені сонця, і вирішила: у неї буде свій шлях, де вона залишиться собою, а не просто дружиною Андрія.