Жінка дивилася у вікно: відсутність сил і бажання вимити його.

Олена Іванівна сиділа біля вікна. Вимити б його, але ні сил, ні бажання не було. Город заростав кропивою і лопухами. Але й це Олену Іванівну не турбувало. Адже минула зима остаточно підірвала її здоров’я. Навіть за бажанням боротися з бур’янами Олена Іванівна вже не могла б. Тепер і по хаті вона ледве пересувалась. А вже про город і мови не було.

Зима була люта, морозна. Стара піч чаділа. Напевно, засмітилася труба. Та й дрова потрібно було заощаджувати. Тому Олена Іванівна старалася топити піч не щодня. Ходила по хаті у валянках та старому пальті.

До магазину виходила ще рідше. Багато їй і не треба. У лютому вона захворіла на сильну застуду. Думала, що все, не вибереться. Добре, що сусідка Галина забігла провідати. Вона й викликала лікаря. Лікар оглянув Олену Іванівну недовго. Потім похитав головою, задумливо подивився.

— Ліки не завжди допомагають. Важливе бажання жити й боротися з хворобою.

— Вже пожила своє, мені. – Відповіла Олена Іванівна і відвернулась.

Це бажання жити день за днем тануло. Та й навіщо? Для чого? Для кого? Але хвороба все ж відступила. Галина бігала щодня. Приносила гарячий суп, заварювала свіжий чай.

— Не метушися, Галочко. – Умовляла Олена Іванівна. – У тебе ж самої вдома роботи невпроворот.

— Все встигне. – Відповідала Галина, спритно розтоплюючи піч. – Я Василю сказала, він у суботу прийде дров нарубає. Вам тепло потрібно, а ви…

Галині було трохи за сорок. Бойова, працьовита, усміхнена. Колись вони з Миколою, сином Олени Іванівни, вчилися в одному класі. Микола потім поїхав вступати у місто. Там і залишився. Одружився. Олена, дружина Миколи, була красунею. Зніженою, правда, міською.

Бувало, приїжджали в гості, то ні води набрати в криниці, ні з прополкою допомогти. Але Олена Іванівна на невістку за це не сердилась. Лише б Коленька був щасливий. Потім і онучок з’явився – Святослав. Кумедний такий, карапуз був. Як підріс трохи, його стали на все літо відпускати до села. Дитині в селі саме те — і повітря свіже, і простір. Ростився з синами Галини.

Поступово Святослав навідувався рідше. Як і вся родина. Пару разів на літо, а потім після Нового року. Влітку Олена, жуючи гілочку кропу, висловлювалась:

— Олено Іванівно, ну куди ви такий город засаджуєте? У вашому віці.

— А от ви в серпні приїжджайте, зберемо урожай. На всю зиму вам овочів вистачить. – Виправдовувалася Олена Іванівна.

— Мамо, жінка справа говорить. – Підтримав дружину Микола. – Ну, що ми не купимо, чи що?

— Та те в магазині, одна хімія! – Відмахується Олена Іванівна. – А тут усе своє, натуральне.

До кінця серпня Олена Іванівна крила банки хрусткими огірками, та сливовим компотом. Думала, відкриють узимку компотик, пригадають стареньку добрим словом. А з першим снігом сідала в’язати шкарпетки, та рукавички. Для Олени поменше, рожеві або жовті з узором з сніжинок. Для Миколи зі Святославом сірі, та сині. А вже на зимові канікули дарувала.

— Ну куди ви стільки нав’язали? – Хмурилася Олена. – Дома цілий склад.

— Зате в теплі. – Усміхалася зніяковіло Олена Іванівна. Вона й сама розуміла, що не надто носять її подарунки. Олена он яка модниця, а Микола все на машині. Але продовжувала старанно в’язати петлю за петлею.

Кілька разів кликав Микола матір переїхати до міста.

— Квартирку купимо тобі. І опалення, і вода.

— Ні, сину, не поїду. Тут мій дім, і дитинство, і молодість, і спогади про твого батька. Тут моє життя. Ви ліпше частіше в гості приїжджайте.

— Частіше… А робота?

— А ви у відпустку. – З надією казала Олена Іванівна.

— Відпустка в селі? – Дивувалася Олена. – Рік працювати заради відпустки в селі. Ну вже ні!

Олена Іванівна тільки кивала у відповідь. Бути ближче до сина їй хотілося, але переїхати вона не наважувалась. Усе її життя пройшло тут. Раз тільки з батьком Миколи їздили в обласне місто. Молоді ще були. Хотілося поглянути, як у великому місті живуть. А потім не до того було. Та й що там у місті — суєта, метушня, пил. Інша справа тут у селі. Добре їм тут було, щасливо.

Чоловік Олени Іванівни помер 20 років тому. Микола ще в інституті навчався. Незвично, самотньо Олені Іванівні було, але вона не звала сина назад. Розуміла, які там у селі перспективи. Так і жила в очікуванні, коли син з родиною у черговий раз приїдуть. А тепер чекати нікого. Розбилися вони минулого літа, коли в гості їхали. Аварія страшна була. Лоб в лоб з фурою. Усі троє загинули.

З того дня пропав у Олени Іванівни інтерес до життя. Зараз, сидячи біля відкритого припиленого вікна, вона згадувала маленького Колю, Святослава, схожого обличчям на матір, але звичками на батька. Згадувала, і сльози повільно котилися по її зім’ятою обличчю.

— Тьоть Оленко, як здоров’я?! – Дзвінкий голос Галини повернув Олену Іванівну до реальності. Сусідка стояла біля низького паркану навпроти вікна.

— Нічого, нічого, Галочко. Як у тебе?

— От і добре! Пиріжків напечу з цибулькою, забіжу на чай увечері. – Відгукнулася Галина і поспішила до хати.

Через декілька годин Олена Іванівна все так само сиділа біля вікна. Лише трохи прикрила його. Вечоріло, повітря ставало прохолоднішим, та й комарі. Сусідські ворота розчинилися, з них вибіг Шурко, дванадцятилітній син Галини. Слідом вийшла сама Галина, несучи загорнуту в рушник тарілку. За нею поспішала Анюта, ведучи за руку маленьку Зою.

Сестричкам було вісім і три. Сім’я у Галини велика. Чотири старших сини, дві молодші доньки. Та й зараз Галина була при надії. Василь, чоловік Галини, статечний чоловік, непитущий, сам виріс серед дев’яти братів і сестер. Тому з дитинства мріяв про велику дружну родину. Галина була цьому тільки рада.

— Шурко, принеси води! – командувала Галина синові, заходячи в дім Олени Іванівни. – Зараз, тьоть Оленко, швидко впорається. Не встигнуть пироги охолонути.

— Галочко, ну чого це ти возишся зі мною, старухою.

— Ну та ми ж не чужі, стільки років пліч-о-пліч живемо. Я прийшов, щоб допомогти. — тараторила Галина, дістаючи з шафи горнятка.

— Пила. – зітхнула Олена Іванівна. – Та нащо вони мені. Скоріше б мене Господь забрав.

— Це ви даремно! А раз вірите в Господа, то знати повинні, що гріх таке говорити. Не всі ваші земні справи ще передiлені. От і не забирають ще.

— Та які у мене справи.

— Баба Олена, а це що? — запитала Анюта, вказуючи на недов’язану рукавичку, з якої стирчали спиці. Поки дорослі розмовляли, сестрички обстежували кімнату в пошуках чогось цікавого.

— Це рукавичка, яку я в’язала, та не закінчила. — Відгукнулася Олена Іванівна.

— Гарна. Рожева. Яка м’яка. – Анюта ніжно погладила рукавичку. – Подаруйте мені, будь ласка, коли закінчите. — сміючись, попросила дівчинка.

— Чому ж не подарувати. – Розгубилася Олена Іванівна. – Подарую.

— А для Зої зв’яжете, поменьше? Червоненькі.

— Зажди! — Шутливо прикрикнула на доньку Галина.

— А я, може, і сама навчусь в’язати. – Мрійливо промовила Анюта. — І собі і Зої зв’яжу. І Шурку. I… всім зв’яжу! Баба Олена, навчіть мене в’язати.

— А ти приходь, Анюточко. Хоч завтра приходи, почнемо навчатись.

— Прийду! – пообіцяла Анюта.

Шурко повернувся з двома відрами води. Електричний чайник, подарований колись Миколою, швидко закип’ятив воду. Усiлися пити чай.

— Знову обіцяють хлопчика. – Сказала Галина, киваючи на свій круглий живіт. Засміявшись, додала. — Якось не вчасно цього разу зібралися. До кінця літа за терміном. А там як раз урожай. Як усе встигнути буду, ума не приложу. Ну та якось встигнемо.

Галина розповідала і розповідала. Що старший цього року на літню практику залишиться в місті. Що у середнього мало двійки річні не вийшли. Що Василя на роботі підвищили до бригадира. І ще щось. Олена Іванівна слухала впіввуха. Дивилася на Галину. На дітлахів, що жадібно їли пиріжки. І на душі у неї ставало світліше, тепліше.

Захотілося на ранок бути здоровою, щоб вчити в’язати Анюту. Та й взагалі, пряжі у шафі скільки. І малюкові, що скоро народиться, костюмчиків нав’язати вистачить, і шкарпеточок, рукавичок кольорових на всіх. А якщо не вистачить, то і докупити можна.

А ближче до кінця літа потрібно зовсім одужати, адже дійсно, хто ж з Заготовками та малятами Галині допоможе? У них з Василем нікого з батьків давно немає в живих. А дітям без бабусь погано. Бабусі неодмінно повинні бути.

Губи Олени Іванівни розтягнулися в легкій усмішці від цих думок. Маленька Зоя потерла кулачком очі і позіхнула.

— І казки, казки всі згадати потрібно. – Спохопилася вголос Олена Іванівна.

— Які казки? – здивувалася Галина.

— Зі щасливим кінцем. Обов’язково зі щасливим кінцем. – Олена Іванівна погладила сонну Зою по голівці.

Тепер вона знову відчувала, що потрібна…