Жінка зі сльозами на очах вийшла з автомобіля і з уклоном подякувала: сумно, що ми не можемо належно піклуватися про старших.

Жінка заплакала, вийшла з автомобіля і з уклоном подякувала. Мені дуже сумно, що в такій розвиненій країні ми не можемо піклуватися про старших людей.

Три тижні тому я віз сина до школи. Ми вирішили зупинитися на кілька хвилин біля автобусної зупинки, щоб перевірити в рюкзаку спортивну форму. Тоді здалеку я помітив, що до нас прямує старша, на перший погляд хвора жінка.

Вона підійшла до вікна і легенько постукала. Я опустив скло, і вона з надією в голосі запитала мене:

– Доброго дня, ви – таксист?

Я заперечив, і вона з розчаруванням відійшла недалеко. Я попросив сина самостійно шукати форму і вийшов, щоб дізнатися більше про цю жінку.

– Я думала, ви – таксист, іноді тут зупиняються. Мені потрібно до лікарні.

– Для мене це недалеко, близько трьох кілометрів, сідайте, будь ласка.

Ми поїхали. Їй важко було дихати, я бачив, скільки зусиль їй забирає проста розмова. Вона розповіла, що щодня їздить до лікарні автобусом, але сьогодні вранці випав сильний сніг, і вона не встигла, а наступний автобус був лише за годину. Я слухав її і з кожним словом відчував величезну несправедливість.

Коли ми доїхали до місця, вона потяглася до сумки за гаманцем…

– Ні в якому разі не візьму від вас жодної копійки, – рішуче заперечив я. – Ви вже заплатили за все в житті.

Жінка заплакала, вийшла з автомобіля і з уклоном подякувала.

А я, здоровий тридцятирічний чоловік, сидів з комом у горлі, дивлячись, як вона відходить. Мені дуже прикро, що в такій розвиненій країні ми не можемо піклуватися про старших людей. Мені соромно, що літні люди мусять переживати через такі речі, як поїздка до лікаря.

Шановні читачі, якщо знаєте когось, хто потребує допомоги в таких простих справах, допоможіть, як можете. Відвезіть до лікаря, переведіть через вулицю, зробіть покупки… Піклуймося одне про одного!