Життя під одним дахом

**Щоденник**

Коли Оленка з чоловіком заселилися в будинок, на першому поверсі вже мешкала пара пенсіонерів. Ганна Миколаївна та Степан Іванович разом ходили всюди — і в магазин, і в поліклініку, і на прогулянку. Ішли під ручку, підтримуючи один одного. Поодинці їх майже не бачили.

Якось Оленка з Тарасом повертались додому з гостей. Біля під’їзду стояла швидка, із дверей виносили когось на ношах. За ними, ледве встигаючи, семенив дід Степан.

Його всі звали дідом Степаном, а от до дружини — завжди ім’ям-по батькові. Дід був сивий, навіть рідка щетина на зморшкуватому обличчі сріблилась. Зімлені повіки нависали над світло-сірими, прозорими очима. Виглядав він розгубленим і наляканим.

— Що трапилось? — підійшов до нього Тарас.

Дід махнув рукою, ніби хотів сказати: «Справи злі», або відмахнутися: «Не до тебе». Тарас звернувся до одного з медпрацівників, який спритно завантажував ноші з крихітною жінкою до машини.

— А ви хто? — неохоче спитав медик.

— Сусід. Хвилююсь, — відповів Тарас.

— Не заважайте, сусіде. Хвилюйтеся осторонь. — Медпрацівник зачинив двері авто і сів за кермо.

Дід Степан спробував теж залізти.

— Куди? Вам краще лишитись. Вам до реанімації не пустять. Сусіде, проведіть діда додому.

Швидка виїхала, і тільки віддалений звук сирени нагадував, що щось сталося.

— Підемо, діду. Не літо, застудишся в одній сорочці, — сказав Тарас.

Старий дозволив відвести себе в будинок.

— Може, до нас підете? Легше, коли поряд хтось є, — запропонував Тарас біля розчинених дверей квартири.

— Дякую. Я додому. Буду чекати свою Ганнусю.

Зітхнувши, дід зайшов у помешкання.

— Шкода його, — зітхнула Оленка, піднімаючись по сходах. — Треба родичу сказати, нехай приїде.

— Та в нього нікого немає, — обернувся Тарас.

— Звідки знаєш?

— Якось розмовляли. Брат загинув давно. Дітей не було. Так що якщо щось… зовсім сам лишиться. А старі по одному не живуть, як лебеді.

— Ого, не знала, що ти такий романтик, — усміхнулася Оlenка.

Наступного дня Тарас пішів до діда.

— Діду, живий? — гукнув у коридор.

З кухні вийшов похилений Степан.

— Пробач, зайшов провідати. Двері чому незамкнені?

— Забув. Проходи, чаю будеш?

— Ні, щойно пообідав. А ти їв?

— Не йде. Все думаю, як там моя Ганна.

Тарас зайшов у маленьку чисту кухню. На столі стояла частково випита чашка з мальованими квітами.

— Моя Ганна полюбляла гарний посуд, — зітхнув дід. — Не можу не слухатись, п’ю з чашки.

Через тиждень дід зайшов до них і сказав, що Ганна Миколаївна померла.

Після похорону Оленка запропонувала допомагати дідові. Спочатку він вагався, потім звик.

— Як же ми всі вмістимось, коли Данилко одружиться? — раз за разом повторювала Оленка.

Та одного вечора Тарас побачив діда в охайному костюмі.

— Куди це ти так гарний? — засміявся він.

— Та весна ж, — хитро підморгнув Степан.

Незабаром він привів у будинок огрядну жінку.

— Це Оксана, моя сусідка.

Оксана виявилася кухарем на пенсії. Незабаром вона переїхала до діда.

— Наш дід у надійних руках, — зауважив Тарас.

— Але ж вона квартиру відбере! — схвилювалась Оленка.

— Він любив Ганну. А зараз просто допомагає Оксані, як ти допомагала йому.

Якось дід зустрів Оленку.

— Юленько, а на третьому поверсі живе Марія Семенівна. Ногами хвора. Зайдіть до неї.

— Знову за своє? — знизав плечима Тарас, коли вона розповіла.

— Та я не про квартиру! Просто жалко людину…

**Вивід:** Добро повертається, але не завжди так, як ми очікуємо. Іноді треба просто допомагати, не розраховуючи на винагороду.