Жити з бабусею чоловіка — це нестерпно!

Мені вже немає сили жити з чоловіковою бабусею. Це справжня каторга!

Інколи мені здається, що я не в квартирі, а в музеї, де заборонено доторкатися до чогось. Вже кілька місяців я благаю чоловіка зняти хоч якесь помешкання, адже жити під одним дахом із його бабусею — справжній пекельний колообіг. Вона забороняє чіпати буквально все: кожну річ, навіть пилюку не витріш без скандалу. Усе “унікальне”, усе “на спогади”, а якщо я щось зроблю по-своєму — у неї раптом “серденько кольнуло”, “тиск підскочив”, і за півгодини всі родичі вже знають, які ми невдячні, бо вона обдзвонює кожного.

Перед весіллям ми з чоловіком взяли квартиру в іпотеку. Тоді батьки подарували нам чималу суму, і я була на сьомому небі — нарешті буде своє, де я господиня. Ми обидва працювали, сплачували разом, і все було добре… допоки я не діскувалась, що вагітна. Це стало повною несподіванкою — я ж приймала таблетки. Спочатку був шок, я навіть думала про переривання, але чоловік і батьки як один сказали: “Ані в якому разі!”

До пологів я працювала, і грошей вистачало. Але після народження донечки все пішло шкереберть — залишилася одна зарплата. Чоловік, щоб прогодувати сім’ю, брався за будь-яку підробітку. До моїх батьків я не могла повернутися, у них тісно, а у його батьків уже жив молодший брат із дружиною.

Тоді й втрутилася бабуся. Сама запропонувала переїхати до неї — у неї трикімнатна, місця вистачить. Я не дуже знала її раніше, але враження було гарне. Погодилися, свою квартиру здали, гроші пішли в сплату, стало легше… але не морально.

Спочатку було терпимо, але потім почався справжній жах. У дому бабусі нічого не можна брати в руки. Взагалі. Навіть дитині! Якщо донечка щось торкається або повзе не туди — у бабусі “інфаркт”. А потім вона звинувачує мене, що я спеціально дозволяю маляті все чіпати, щоб її добити! Коли чоловік повертається з роботи, вона влаштовує цілий виставу: я погана мати, не стежу за дитиною, поводжуся зухвало, не шаную старших. А він? Лише знизує плечима й робить вигляд, ніби нічого страшного. Для нього це, мабуть, норма. А я вже на межі. На грані нервового зриву.

Я благаю його: давай повернемося у свою квартиру. Хай буде впритул, хай економити, але без цього божевілля. Чоловік просить потерпіти. Каже, коли вийду з декрету — повернемося. Але як дотягнути до того дня — не знаю.

Я запропонувала помінятися ролями: хай він сидить удома, а я піду працювати. Нехай сам спробує витримати день із цією “лагідною бабусею”. Відмовився. Тоді я поставила ультиматум: якщо не переїдемо наступного місяця, забираю дитину й їду до своїх батьків у інше місто. Він задумався. І я чекаю. Не слів, а вчинків. Бо більше немає сили терпіти.