Знущалися з селянського минулого, хоч самі з глушини…

Я виросла в невеличкому селі на Чернігівщині. Змалку звикла до землі, до праці, до того, що все треба здобувати власними руками. Ми не були багаті, але жили гідно. Саме тоді я полюбила землю — не як обов’язок, а як віддушину для душі. Мені подобається працювати на городі, вирощувати овочі, фрукти, зелень. Відчуваю, як це повертає до справжнього себе, заспокоює. Тому, коли вийшла заміж, одразу сказала: «Нам потрібна ділянка. Немає грошей? Будемо збирати та купувати».

Чоловік спочатку не підтримував ідею, але, побачивши мою відданість, погодився. Ми придбали невелику хатинку з городом біля Сумі. Усе було добре — доки не йшлося про його рідних. Від перших днів вони дивилися на мене зверхньо. Особливо свекруха, Олена Михайлівна. Кожна зустріч із нею перетворювалася на витончене приниження.

«Знову з морквою возишся? Немов селянка якась», — кривила губи вона.

«Наш син не для того навчався й виріс у місті, щоб у землі риться!»

А я слухала й стискалася всередині. Не від сорому, а від непоясненного болю — за що ця ненависть? Адже я не змушую, а запрошую ділити радість. Це ж не каторга — це життя, турбота.

Терпіла довго. Думала — містянам не зрозуміти. Інші цінності, інші пріоритети. Допоки випадково не дізналася правди, від якої мені стало… смішно.

Виявилося, батьки мого чоловіка самі з глибинки. Мати — з села під Полтавою, батько — із глушини на Житомирщині. Їхні батьки досі живуть там, у старих хатах, тримають господарство. А вони, переїхавши до міста, викреслили це зі своєї історії. Наче боялися, що хтось побачить їхнє походження.

І водночас вона сміла глузувати: «Подивись на свій інтер’єр — немов у бабиній хаті! Ці вазони, вишивані рушники, фото… У нас сучасно: мінімалізм, меблі під стелею».

А мені саме так і треба — затишок, тепло, спогади на полицях. Не модно, зате по-людськи.

Мовчала роками. Але одного разу, почувши «селючка», не стрималася. Сиділи на веранді, вона знову скривилася на моїй полуничному варенні й пиріг з аґрусом:

— «Фе, у тебе все, як у селі!»

Я посміхнулася й спокійно відповіла:

— «Знаєте, є така приказка: людину можна вивезти з села, але село з людини — ні. Тільки я не про себе. А про вас, Оленої Михайлівно».

Вона завмерла. Помітила, як здригнулося її повіко. Спробувала знущатися:

— «Це ти мені кажеш?!»

— «І вам, і собі. Я своїм селом пишаюся. А ви його соромитеся. Ось у чому різниця».

Після тієї розмови вона замовкла. Жодних натяків, глузувань. Більше не називала мене селянкою, не кривила обличчя, коли приносила домашній мед чи квашену капусту. Навіть, здається, почала поважати.

Я не злопам’ятна. Але мені досі боляче від того, що мене намагалися принизити за те, чим самі колись жили. Хіба коріння — це привід для сорому? Хіба праця — причина для зневаги?

Я — жінка, яка любить землю. Не соромлюся свого села. Вмію сіяти й збирати, солити й варити. І я не гірша за тих, хто живе в «стильних» квартирах зі стерильними стінами. Бо там, де немає душі — немає й тепла. А в мене воно є. І буде.