Зник підло і негарно, не повідомивши дружину про плани на розлучення.

Уїхав Гриць тихцем, негарно, не попередивши дружину про намір подати на розлучення. Повернувшись додому, як завжди, Люба раптом виявила порожню вішалку у коридорі, спорожнілі шафи та тумбочки. Люба ходила по квартирі в нерозумінні та збентеженні. Зникнення чоловіка стало повною несподіванкою, і тому Люба не знала, як реагувати. Переодягнувшись, Любаша підігріла суп, задумливо поїла, згадувала минуле та гірко усміхалася. “Так… Гриня, виявляється, я тебе зовсім не знала! Гарна дружина, нічого сказати!” – думала Люба, миючи посуд. Майже тридцять років прожила разом пара Пустовойтів. Підріс, одружився і виїхав в Іспанію єдиний син Володимир.

– Вовка виїхав, дім спорожнів, чи не потягнуло б твого Гриню на пригоди… – висловила побоювання давня подруга Раїса. Люба тоді розсміялася безтурботно і весело:
– Ах, яка турботлива! Переживаєш? А то я тебе, Раїско, не знаю!
– А ти даремно смієшся, – образилася Раїса, – я такі історії мільйон знаю! Діти за поріг, чоловік у світ, а дружина самотня, нікому не потрібна!

Люба засміялася знову:
– Ти, Рая, як була ще в дитинстві задирака, так нічого не змінилось! Якби з тобою одночасно на горщиках не сиділи, чи стала б я тебе слухати? Після від’їзду Володимира, подружжя почало частіше проводити час разом. Вони ходили в кіно, бродили парком, їздили на дачу, запрошували друзів і смажили шашлики. Було затишно і дуже спокійно. Здавалося, що життя почало нову главу, повну задоволення і впевненості в завтрашньому дні. Григорію виповнилось п’ятдесят шість, Люба перейшла за п’ятдесят. Можна жити в своє задоволення, разом старіти, відвідувати сина, чекати онуків.

– Щось ваш Володька з дітьми не квапиться… – зауважила Раїса після того, як Пустовойти черговий раз повернулися з Іспанії і Люба обмовилась, що молоді живуть прекрасно, душі одне в одному не чають.

– Рая, Рая, ну не можеш ти просто порадіти! Обов’язково зі своїєю дьогтем влізеш!
– А що? Хіба я не права?! Три роки як живуть, і все вдвох – не відступала Раїса.
– Їм світ хочеться побачити, один одного краще пізнати! Сьогодні на дітонародження інакше дивляться, не так, як у наш з тобою час – зітхнула Любаша.

А ще через півтора року народилась у Володі двійня, хлопчик і дівчинка. Софія та Арсеній. Дітки красиві і здорові, очей не відірвати. По скайпу невістка щовечора дзвонила, малюків показувала, а як вісім місяців їм виповнилося, підросли трохи, зміцніли, то Любаша з Григорієм летіли знайомитися, потетешкати, на руках потримати онуків.

– Такі дітки чудові! – захоплювалась Люба, демонструючи Раї фотокартки. – Дивись, як Софійка на Володьку схожа! А Арсюша на Жанночку!
– Ееее “схожі”! – передражнила Раїса, – Малі вони надто, ні на кого поки не схожі! Ось ходити почнуть, говорити, тоді вже видно буде.

– Що ти така колючка? Не хочеш дивитися на дітей, то й не треба! – Люба зібрала фотокартки і заховала їх у шухляду, щоб пізніше розкласти по альбомах. Зберігати фотографії Люба воліла по-старому. З багатьох цифрових зображень, вибирала кращі та друкувала.

Раїса була свідомо самотня, так сама про себе казала. Все життя в неї були коханці, переважно одружені.

– Одруженому чоловікові багато не треба, і це дуже зручно, жінці їжа і брудні ганчірки, мені увага та ласка, – декламувала Раїса.

Від бабусі їй дісталася затишна однокімнатна квартира з балконом, неподалік від метро “Лук’янівська”.

Раїса втекла з-під батьківської опіки одразу ж, як вступила у права спадку.

– Хочу жити так, як хочу я! – оголосила вона і так і сталося.

Переїхавши, Раїса пофарбувала волосся у яскраво-червоний колір, купила собі палку помаду та перші черевики на високій підборі.

– Приїжджай, Любаша, на новосілля запросила вона подругу. До мене такі парубки прийдуть, обалдієш!

Саме на новосіллі у Раїси Люба зустріла Григорія і незабаром одружилася з ним.

– От тебе угораздило! – отримавши запрошення на весілля, – вимовила Раїса, – перший же хлопець і одразу ж одруження! А порівняти?! А обирати?! Нудна ти, сил немає!

Люба, проте, у своєму Григорію не сумнівалася, була впевнена, вони пара на все життя.

Багато років так і було, і раптом це…

– Рая, привіт! – зателефонувала Любаша подрузі, – від мене Гриня пішов. Зовсім пішов, з речами… Нічого не сказав, записки не залишив, а телефон мовчить.

– Ти у відпустці давно була? – несподівано спитала Раїса.

– У відпустці?! – здивувалась Любаша, – Ти мене, Рая, не чуєш чи що? Гриня, кажу пішов, кинув мене. Причім тут відпустка?!
– Пиши, Люба, заяву, в Грузію з тобою поїдемо, в мене там тітка живе, ти знаєш.

Люба затихла, подумала трохи і погодилася:

– Ти права, Райка, їдемо в Грузію!

Гостинність в Грузії така, що відчувши її на собі одного разу, не забудеш вже ніколи. Раїна тітка, красуня Анна, колись давно вийшла заміж за грузина Мате і поїхала з ним до Тбілісі. Один за одним народилися у Анни з Мате четверо синів, один кращий за іншого. Хлопці виросли, одружилися, народили дітей, а діти онуків — сім’я стала ще більша. І ось у цю велику, галасливу та веселу сім’ю приїхали погостювати Раїса з Любашею.

І така вдалою виявилась ідея з відпочинком, що вже за кілька днів Люба перестала себе копати та шукати причини того, чому Григорій пішов.

“Все ж просто, як двічі два, — подумала вона, сидячи у дворі та насолоджуючись запахами їжі, що готується, — він розлюбив, але не насмілився мені сказати. І справа зовсім не в мені. Це ж життя, всього лише”.
– Соку випий! – Раїса поставила перед Любою склянку свіжого гранатового соку. – Що в тебе з лицем, Люба? – спитала вона, глянувши на подругу уважніше.
– А що з ним? – не зрозуміла Люба і зробила декілька ковтків терпкого, надзвичайно смачного напою.
– Воно в тебе… Не знаю, розгладилося якось, помолодшало.

У Тбілісі, в місті, в яке неможливо не закохатися, Люба познайомилася з Давидом. Чоловік прийшов навідати одного з кузенів Раїси. Усі вони довго сиділи у дворі за великим дерев’яним столом. Пили густе вино, закусювали домашнім сиром і фруктами, співали пронизливі грузинські пісні на різні голоси, і Люба із задоволенням ловила на собі погляди Давида, відповідала на ласкаві напівпосмішки його повних губ. Він був її ровесником, високим, підтягнутим, з копицею густого, з сивиною волосся. Той вечір був таким ароматним, таким особливим, що Люба запам’ятала його на все життя.

– Дякую тобі, – прошепотіла Любаша, низько схилившись до вуха Раїси, і та, не запитуючи нічого, тихо потиснула руку подруги.