Connect with us

Uncategorized

Зрада від найближчих: вона вважала його сином, а він мав приховане зло

Published

on

Оксана довго брела по вулиці. Від такої зради від найближчих людей жити не хотілося. Вона вважала його своїм сином. А виявилося, що він завжди камінь за пазухою носив. Сміховинний вираз, штампи їй ніколи не подобалися. Вона завжди вважала, що поганих людей не існує, а є лише дурні вчинки. Саме через них страждають близькі люди.

З Дмитром це був її другий шлюб. Перший був невдалий, після якого вона довго не могла отямитися. Навіть обіцяла собі, що більше ніколи заміж не вийде. Але час минув, і все змінилося.

Вони разом працювали з Дмитром багато років. Він був одружений на її найкращій подрузі. І коли Оксана страждала з невпорядкованим чоловіком, вони поруч були. Усі про це знали. Коли Віра захворіла, настав час віддавати борги. Тепер Оксана збирала кошти на операцію, прала, готувала, прибирала, поки подруга в лікарні лежала. Але все це було даремно – Віра померла.

Після смерті дружини, Дмитро розгубився. Тож усі турботи про поховання Оксана взяла на себе. Потім допомагала виростити Ромчика. А коли на річницю смерті Віри Дмитро буденним тоном сказав:

— Лишайся з нами.

Вона погодилася. Справді, Ромчикові без мами не можна. Чужа жінка навряд чи зможе полюбити чужу дитину.

Хтозна, чи це була любов або просто звичка, але вийшла хороша сім’я, дружна. Роман почав було Оксану мамою називати, та вона зупинила:

— У тебе мама Віра. Ніколи не забувай її.

Дві маленькі квартири об’єднали в одну велику. Як годиться, записали на голову сім’ї. Кілька разів Дмитро пропонував оформити стосунки з Оксаною. Але вона все відмовлялася. Навіщо це нам, що дітей ми, чи що, хочемо завести? Чи мало нам клопотів з Ромчиком. Справді, з ним було клопотів достатньо. Хоч і добрий хлопчик ріс, але непосидючий. Коли в садок ходив, вихователі жалілися. А вже зі школи зовсім дзвонили ледь не щодня і по кілька разів. Дмитро сердився, сварив, навіть бити пробував.

А Оксана заступалася:

— Себе згадай. Хіба ти подарунком був? — Дмитро усміхався, згадуючи себе.

— Що ж тепер, усі такими повинні бути? Мене батько знаєш як поров…

— Чи кращим ти від цього став?

— Ні, але все ж. Як пояснити, що таке добре, а що таке погано?

Оксані стало сумно від спогадів про те, коли це трапилося. Так би й не дізналася, якби не помер Дмитро. Так не повинно було статися. Людина не може в свої 45 років померти від тромбу. Якби він хворів, встигли б підготуватися. Дмитро б заповіт оформив. Але його смерть стала настільки несподіваною, настільки безглуздою. Здавалося, що вона разом із ним померла.

Роман вже дорослий хлопець, в інституті вчиться, зустрічається з дівчиною. Оксана не очікувала від нього нічого поганого. А він з’явився після похорону ввечері з бабусею. Вочевидь, сам не міг це зробити, потрібна була підтримка. І сказав:

— Квартира моя і бабусина. А ти тут ніхто. Даємо тобі місяць, щоб з’їхала.

Оксана навіть не змогла нічого сказати, така вона була шокована цими словами. А з іншого боку, якщо син, якого вона виховала, міг вигнати її як бездомну собаку, значить, поганою вона була матір’ю. Значить, все життя минуло даремно. Ось тільки куди тепер податися, як жити далі. Невже все потрібно починати спочатку?

Минуло вже два тижні після візиту сина, а Оксана так і не придумала, що робити. Нікому не розповідала, соромно було. Вона ж гордилася ним, хвалилася його успіхами. Як він сам в інститут вступив, яка у нього гарна дівчина. А що тепер? Це не її син. Вона йому не потрібна. Немає для неї місця в його житті.

Оксана крутилася в ліжку, не могла заснути. У двері подзвонили. Вона неохоче піднялася, натягнула на себе халат, тапочки і пішла відчиняти двері. Скільки разів Дмитро казав, щоб вона запитувала, хто прийшов. Не навчилася, довіряла людям. Сподівалася, що нічого поганого з нею не станеться. На порозі стояв Роман:

— Мамо Оксано, прости мене. Це все бабуся, — сльози заважали йому говорити, — бабуся казала, що ти все собі забереш. Говорила, що в наш дім мужчину приведеш, і мені вже нічого не дістанеться. Сам не знаю, як так вийшло. Живи тут, скільки хочеш, хоч усе життя. Це ж твій дім. А мені нічого не потрібно. Я хочу, щоб у мене, як раніше, мама була. — Оксана плакала, Роман витирал її сльози рукою.

— А чому ж ти своїм ключем не відкрив? — Запитала Оксана.

— Не хотів втручатися у твоє життя.

— Дурненький, яке в мене життя без тебе?

Вони ще довго стояли на порозі, дивлячись один одному в очі, плакали. Нарешті, Оксана першою опам’яталася.

— Що ж ми стоїмо, підемо чай пити.

— Підемо, мені так багато потрібно тобі розповісти!

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

вісімнадцять − 11 =

Також цікаво:

Uncategorized11 хв. ago

Таємниця, що залишається між нами

Тайна, яку ми досі зберігаємо Минуло багато років, перш ніж я змогла згадати про це без гіркоти й тієї бурі...

Uncategorized13 хв. ago

Вона сказала холодно: ‘Сам поїдь і поговори з лікарем, йому все одно не жити’.

– Все одно він вже не житиме, – сказала дружина чужим холодним голосом. – Ось приїдь сам і поговори з...

Uncategorized25 хв. ago

Я планувала вийти заміж, але захопилася його братом! Як виплутатися з цього хаосу?

Вітаю, мене звати Оксана Воробей, і я живу у Львові, де спокійні води Дністра біжать через старовинні квартали. Мені 28...

Uncategorized26 хв. ago

Я могла допустити фатальну помилку, залишивши батька наодинці

Можливо, я ледь не зробила найбільшу помилку — залишила батька на самоті Життя не пробачає, коли відкладаєш справді важливе Іноді...

Uncategorized1 годину ago

Я ледь не припустилася фатальної помилки — залишивши батька на самоті

Я могла зробити найбільшу помилку — залишити батька на самоті Життя не пробачає, коли відкладаєш справді важливе Іноді нам потрібно...

Uncategorized1 годину ago

Чому відвідувати мене, якщо я вас не пам’ятаю?

Нащо їхати до мене в гості? Я вас навіть не пригадую! – Марієчко, добрий день! – Вітаю! – Відповіла здивовано...

Uncategorized1 годину ago

Після чотирьох років разом: Він зневажав мене за зайву вагу!

Мене звати Анастасія Ларіна, і я живу в містечку Верхньодніпровськ, де течуть тихі канали серед старих будівель Дніпропетровської області. Ніколи...

Uncategorized1 годину ago

Занадто бездоганна

Василь тепер ходив з усмішкою на обличчі, адже Адель зайве не просила й не наполягала. Він завжди жартував, що для...