Зухвалий погляд із календаря доводив мене до сказу.

**Щоденник одного дня**

Напівоголена дівчина з календаря звисока кидала на мене виклик і цинічно посміхалась. Цей календар мене дратував уже давно. Тільки мій покійний, точніше, колишній чоловік міг повісити на кухні таку дешевщину.

— Прощавай, голубко! Ти зовсім не вписуєшся в інтер’єр.
Голубка безнадійно похитнула ніжкою в лаковому черевичку, покидаючись у смітник. Стіна знову сяяла ніжною зеленню, але легше мені не стало. Так, цей рік не задався… Почалося з втечі «другої половинки», а тепер, здається, втрата роботи на горизонті. Фірмочка, яка вже давно ледве дихала, наближалася до закономірного кінця. Зарплату видавали все рідше… Тож який сенс йти в офіс? Правильно, жодного. Тому я залишилась вдома і спробувала зануритись у генеральне прибирання.

Спроба не вдалася — замість того, щоб з ентузіазмом шкрябати плиту, я поринула в читання безкоштовної газетки, де всілякі шахраї рекламували свої «магічні» послуги. Хто там тільки не був! Білі маглиці, ворожки, «потомствениці», знахарки… В самому низу сторінки всемогутня екстрасенска Віра обіцяла повернути чоловіка, зняти пристріт, змінити життя на краще — і все це зі «стопроцентною гарантією». Робити було нічого (крім того самого прибирання), а цікавість завжди була моїм коньком. Тож я, самій собі дивуючись, набрала номер…

***
Під’їзд був відкритий для всіх — ні домофонів, ні кодиків, ні консьєржок. Вхідні двері відчинив потертий життям чолов’яга. Дізнавшись, що я «за оголошенням», махнув рукою:

— Туди…
«Туди», у скромно мебльованій кімнаті, на дивані сиділа жінка середніх літ у домашньому халатику. Її шию обвивав старий пуховий хустик.

— Добридень, це ви телефонували? Отже, хочете, щоб я зняла з вас вінець безшлюбності…

— Взагалі-то я вийшла заміж відразу після університету. І з чоловіком прожила майже п’ятнадцять років.
Вона пильно подивилась на мене своїми невеликими очима з білястими віями. Де ж ті «безодні чорних очей», що пробарвлюють клієнтів наскрізь?!

— Вибачте, я вас переплутала.
Вона чхнула.
У кімнату безцеремонно увірвався той самий чолов’яга.

— Людо, жрати нема чого. Дай грошей, схожу в магаз.
Вона невдоволено скривилась, дістала з тумби кілька купюр і простягла йому.

— На. Візьмеш батон, макарони і ліверну ковбасу.
— А на пиво? — обурився він. — Бо не піду…
Люда-Віра сунула йому ще дві гривні, і він пішов.

Потім вона звернулась до мене:
— Отже, ви хочете повернути чоловіка?..
Чи хочу? Я раптом усвідомила, наскільки мій Вітько нагадує її чоловіка — тільки виглядає трохи презентабельніше, і лисина поки не така велична. Навіщо мені це «скарбе»?

— Мабуть, обійдуся, — сказала я. — Але нехай він оцінить, кого кинув, і сам повернеться.
— Добре, — швидко погодилась вона. — Ще бажання?
— Хочу знайти роботу мрії — творчу, цікаву, престижну і з гарною зарплатою… Якщо таке взагалі буває.
— Ой, зараз важко влаштуватись… Ось я після скорочення вже кілька років не можу знайти нормальну роботу, — зітхнула Люда-Віра. — Але у вас все буде добре, — поспішила додати вона.

У передпокої задзвонив телефон, і чоловік у ядренозеленому пуховику знову з’явився.
— Тебе викликають до школи. Твій Петька склеїв класний журнал «Моментом».
— Петька такий же твій, як і мій! Сам іди, мені набридло соромитись…

Ми залишились наодинці. Вона виглядала трохи збентеженою.
— Ці діти… Молодший ще нічого, а ось старший… У вас часом нема знайомого нарколога?
— На жаль, нема.
— Тоді продовжимо. Ще бажання?
— А ви справді все можете? — зі злобою запитала я.

Вона не зрозуміла іронії і спокійно відповіла:
— Гарантія сто відсотків.
— Тоді… Нехай у мене з’явиться добрий, розумний, гарний і заможний чоловік. Бажано — дуже скоро. За такого я б і вийшла заміж.
Вона щось пробурмотіла, загнула три пальці.
— І ще хочу виглядати на двадцять п’ять. Не більше.
Вона кивнула, загнула четвертий. Здавалося, для мене в неї не було нічого зайвого.

— Може, ще щось?
Уяви майже не лишилося… Хіба що…
— Хочу сибірського кота!
Люда-Віра стиснула кулак, дивилась у стелю, беззвучно шевеля губами. Я подумала, що це заклинання, але вона раптом вимовила:
— З вас тисяча двісті гривень.
— А ви не знімете пристріт? — поцікавилась я.
Вона на мить примружилась.

— Пристрою нема. Вам просто не щастило.
— А тепер пощастить?
— Тепер пощастить.
Вона чхнула напрощання.

Почуваючись благодійницею, я виклала гроші й пішла. Дорогою лаяла себе — адже ці гроші були зовсім комусь не зайві.

Замерзла, впала в калюжу, нарешті добралась додому. ЛіфЛіфт мовчав, підсвітка не працювала, а в поштовій скриньці лежали нові квитанції — життя, здавалося, навмисно підкидало привід для розпачу, але раптом телефон дзвонив, і голос з іншого кінця провіщав щось несподівано гарне.