Зустріч, що змінює долю

Долі зустрічі

Марійка вийшла заміж за Тараса одразу після інституту. Їхнє кохання було таким сильним, наче весь світ існував лише для них двох. Батьки, бачачи їхнє щастя, допомогли молодим купити велику двокімнатну квартиру у Львові.

Одну з кімнат вони з трепетом облаштували під дитячу. Придбали дві маленькі ліжечка, уявляючи, як їхній майбутній малюк солодко спатиме в одній із них. Вони навіть обрали ім’я для первістка — Олесь. Чомусь Марійка й Тарас були певні, що першим народиться хлопчик. На випадок, якщо буде дівчинка, вони приберегли ім’я — Соломія. Але всім знайомим вони з захопленням розповідали лише про Олеся, немов дівчинка була далекою можливістю.

Почувши це, бабуся Марійки, Ганна, суворо дорікнула онуці:

— Марійко, не можна так! Давати ім’я заздалегідь — погана прикмета! Ім’я дають лише народженій дитині!

— Бабусю, та ну, ти ж віриш у ці казки! — відмахнулася Марійка, сміючись.

Але минули три роки, а дитяча кімната залишалася пустою, начебто зачарованою. Марійка не могла завагітніти. Ліки, лікарі, нескінченні аналізи — ніщо не допомагало. Надія танула, як весняний сніг, залишаючи за собою лише холод і порожнечу.

Ганна, бачачи страждання онуки, умовила її піти до знахарки, тітки Оксани. Марійка не вірила в таке, але розпач підштовхнув її погодитися. «Раптом?» — промайнула думка.

Тітка Оксана, вислухавши Марійку, подивилася на неї глибокими, майже страшними очима й сказала:

— Ви з чоловіком мріяли про сина, дали йому ім’я — Олесь. Але ім’я народилося раніше дитини. Хтось забрав це ім’я. Тепер і ви, і той, хто носить його, нещасливі. Зробіть цю дитину щасливою — і щастя прийде до вас.

Марійка слухала, і серце їй стискалося. Чомусь слова старої звучали правдою.

— Тітко Оксано, що ж робити? — голос Марійки тремтів.

— Сама зрозумієш, — загадково відповіла знахарка. — Зрозумієш — і щастя оселиться у вашому домі.

Минув ще рік. Дітей все не було. Марійка майже забула про слова знахарки, але надія на диво теплилася в її серці. Тарас тепер не втрачав віри, хоча тінь смутку все частіше з’являлася в його очах.

Одного разу Марійка опинилася в іншому кінці міста. Вона йшла повз старий театр ляльок, коли під’їхав автобус із написом «Дитячий будинок». З нього почали виходити малюки, років трьох-чотирьох, весело щебетучі, як зграйка горобців. Марійка зупинилася, зачарована їхнім безтурботним сміхом. Раптом почувся крик виховательки:

— Оле-е-сь!

Маленький хлопчик, женучись за злетівшою кепкою, вибіг на дорогу. Марійка, яка стояла найближче, кинулася до нього, схопила за руку й притиснула до себе, відчуваючи, як серце б’