Звістка про загибель сина прийшла занадто пізно, як і всі рідкісні вісті від нього.

Повідомлення про загибель сина надійшло із запізненням. Втім, як і всі ті рідкі новини, які він час від часу надсилав батькам. На момент приїзду Федора Семеновича та Клавдії Наумівни, чоловік вже був похований поряд зі своєю дружиною Каріною, разом із якою загинув у ДТП.

– Дівчинку заберете? – огрядна тітка Каріни, котра й повідомила сумну звістку, звідкілясь з-за спини витягла маленьку біляву дівчинку.

– Мені вона ні до чого. У мене самої повна хата. Якби ще по крові наша, а то… І не зрозуміло, чия! Каринка нагуляла десь. Українцям би таку за жінку не взяли, а вашому ось сподобалось! – Тітка пильно дивилася на подружню пару. Клавдія стояла, зціпивши губи. Дівчинка й справді вирізнялась серед них. Біле волосся заплетене в тонку косичку, білі брови й вії, прозора бліда шкіра і несподівано яскраві блакитні очі.

«Альбіноска! – з неприязню подумала Клавдія. – І про що думав мій син, коли взяв оцю непорозумілу в дружини?» Вона вже хотіла сказати товстій тітці, що їм дівчинка теж не потрібна, як Федір, до цього мовчав, сказав непохитним тоном:

– Звісно, заберемо! Навіщо дитині по притулках поневірятися? Ще не бідні – виростимо не гірше за інших! – і, кинувши на Клавдію суворий погляд, взяв дівчинку за руку і повів до машини.

Жінка швидко попрощавшись, пішла за чоловіком.

– Як тебе звати, сніжинка? – лагідно звернувся Федір до дівчинки.

– Катруся, – голос дитини був як дзвіночок.

– А мене Федір Семенович, але можеш називати мене просто дідусь. А це Клавдія Наумівна, моя дружина, – Федір питанням подивився на дружину, але та лише зціпила губи.

З часом Клавдія змирилася з присутністю у домі нового члена родини, але полюбити дівчинку так і не змогла. Відчуваючи її неприязнь, Катруся теж не тягнулася до жінки, хоч і беззаперечно виконувала всі завдання по господарству. Сам же Федір, навпаки, полюбив дівчинку і кожну вільну хвилину прагнув провести з нею. Влітку водив у ліс і на риболовлю, взимку разом будували гірку і чистили сніг у дворі. Не було ані дня, щоб Федір не приніс своїй сніжинці гостинця. Дівчинка відповідала йому взаємністю: зустрічала з роботи, допомагала знімати важкі чоботи, розминала втомлені плечі після важкого робочого дня і завжди була готова на все заради улюбленого дідуся.

Біда прийшла, як завжди, несподівано. Необережний фісаріст при розвантаженні скинув на Федора колоду. Ніколи не хворівший чоловік опинився на лікарняному ліжку. Клавдія з Катею не відходили від його ліжка. Несподіване горе зблизило їх. Через декілька днів Федора не стало. Клавдія ходила як тінь, не помічаючи нічого й нікого навколо. Присутність Катерини знову почала її дратувати. Дівчинка це відчувала і старалася не з’являтися Клавдії на очі. Спочатку жінка хотіла віддати дівчинку до інтернату, але вчасно зрозуміла, що одна в порожньому домі зійде з розуму, і передумала. Хоч якась жива, хоч і небажана душа буде поруч. Так минуло два місяці. Настала зима. Пролетіли новорічні свята, які Клавдія ніби не помітила. Вона не стала ставити ялинку і купувати подарунки Каті. Не напекла пирогів, як зазвичай робила при Федорі. Навіть телевізор мовчав у новорічну ніч. Клавдія думала, що дівчинка щось попросить, але та мовчки лягла спати. На Водохреще жінка вирішила піти до церкви, принести свяченої води. Надворі стояв такий мороз, що навіть у валянках мерзли ноги.

«І чого я поперлася в такий холод? – докоряла собі Клавдія. – Звеліла б Катрусі! Вона молодша!»

Замислившись, жінка не помітила на дорозі крижану смугу і, послизнувшись, з усього розмаху гепнулася в кучугур. Приземлення виявилося м’яким, але холодним. Свята вода з вуза, який вилетів з рук, до краплі виллялася на Клавдію.

– Що ж за кара така? – в розпачі вигукнула жінка.

Зла і мокра вона прийшла додому. Накричавши на Катерину, пішла до своєї кімнати переодягатися. Вночі у Клавдії піднялася температура, а на ранок відкрився такий кашель, що не можна було впоратися. Кутаючись у ковдри і задихаючись від кашлю, Клавдія спробувала покликати Катерину. Але у неї нічого не вийшло. Горло видавало лише хрипкі нечленораздільні звуки. Втративши надію, Клавдія відкинулася на подушки. Дівчинка не допоможе їй, пам’ятаючи про її неприязнь. Клавдія чула, як Катерина ходила по дому. Ось рипнула вхідні двері й усе стихло.

«На прогулянку пішла! – вирішила жінка. – Їй немає до мене жодної справи. Як і мені до неї весь цей час не було!»

Вхідна двері знову рипнули. Незабаром жінка почула, як загув піч і засвистів чайник. Двері до її кімнати відчинилися, і увійшла Катерина з чашкою в руках.

– Клавдіє Наумівно, я тут трав’яний чай вам зробила, попийте. А я поки за фельдшером побіжу! – вона поставила на тумбу чашку з паруючим напоєм і, поправивши подушки, вийшла.

Клавдія зробила великий ковток. По тілу розлилося тепло. Незабаром двері в кімнату знову відчинилися, і в супроводі Катерини увійшов сільський фельдшер.

– Як так необережно ти, Наумівно? – похитав головою фельдшер. – Ліки я тобі виписую. Катерино, сходи в аптеку. Гроші є?

Клавдія кивнула, вказуючи рукою на тумбу. Наступні дні Клавдія пам’ятала з трудом. Час від часу перед її очима виникало обличчя Катерини, яка поїла її чимось гірким, клала на лоб мокрий рушник, змінювала одяг. Час від часу їй здавалося, що чує сторонні голоси та відчуває холод металу на грудях.

Клавдія прокинулася від яскравого сонця. У тілі була така легкість, що хотілося підскочити і застрибати, як у дитинстві. У домі стояла тиша, лише з печі доносився тріск дров. Поруч, на тумбі, стояла чашка з охололим чаєм і ванночка з рушником. Відчувши вагу на ногах, Клавдія перевела погляд. Біля ліжка сиділа Катерина, поклавши голову їй на ноги, і, мабуть, спала. Обережно, щоб не потривожити дівчинку, Клавдія встала і пішла на кухню. Там вона швидко замісила тісто і почала пекти млинці.

– Клавдіє Наумівно! Ну навіщо ви встали? – на кухні стояла занепокоєна Катерина.

– Тому що я повністю одужала і хочу подякувати тобі за турботу!

– Але…

– Ніяких але! Давай, сідай! Будемо чай пити! – весело перебила Клавдія, ставлячи на стіл тарілку з горою рум’яних млинців.

Катерина слухняно сіла. – Пробач мене, Катрусю! За все пробач! Дурна я стара! Таке багатство біля себе не розгледіла!

– Ну що ви, Клавдіє Наумівно, – усміхнулася дівчинка.

– Якщо я ще маю право, можеш називати мене бабусею, – Клавдія поклала свою руку на руку дівчинки, – ну, а якщо ні, то я не ображуся…

– Ну що ви, бабусю! Не стримуючи сліз, дівчинка і жінка обійнялися.

– Бабусю! А давай посадимо ще баклажани! Я жодного разу їх не куштувала! – Катерина вказала на пакетик з бузковими плодами.

– Звісно, моя господине! – усміхнулася Клавдія, обіймаючи дівчинку й звертаючись до продавця.

– Нам ще пакетик цих насіння!

– Яка у вас внучка господарська! – усміхнулася продавчиня.

– Ось радість бабусі!

– І радість, і щастя! – відповіла Клавдія, забираючи покупку.

– Підемо, Катрусю! Нам ще обнови на весну купувати…