ВІН ЗАЛИШАЄТЬСЯ З НАМИ…

ОН ЖИТИМЕ З НАМИ…

Настирливий дзвінок сповістив про те, що хтось прийшов. Люба зняла фартух, витерла руки та пішла відчиняти двері. На порозі стояла дочка разом із молодим чоловіком. Жінка впустила їх до квартири.
– Привіт, мамо, — чмокнула її дочка в щоку, — Познайомся — це Вадим, він житиме з нами.
– Добридень, — привітався молодий чоловік.
– А це моя мама тітка Люба.
– Людмила Володимирівна, — виправила вона дочку.
– Мамо, що у нас на вечерю?
– Горохове пюре і сосиски.
– Я не їм горохового пюре, — відповів хлопець, роззувся та пройшов до кімнати.
– Ну, мамо, Вадим не їсть горох, — розкрила величезні очі дівчина.
Хлопець розмістився на дивані, кинувши на підлогу свій рюкзак.
– Це взагалі-то моя кімната, — сказала Людмила.
– Вадиме, ходімо, я покажу, де ми житимемо, — крикнула Оленка.
– А мені тут подобається, — пробурчав хлопець, підводячись з дивана.
– Мамо, а ти поки придумай, чим нагодувати Вадима.
– Навіть не знаю, у нас ще залишилося півпачки сосисок, — знизала плечима Люба.
– Згодиться з гірчицею і кетчупом, і хлібом, — відкликнувся він.
– Нормально, — лише й змогла сказати Люба, прямувавши на кухню. — Раніше вона додому котенят і цуценят приносила, а тепер ось це привела, годуй тепер.
Вона поклала собі горохової каші, кинула на тарілку дві підсмажені сосиски, підсунула тарілку з салатом і з апетитом взялася до вечері.
– Мамо, а чого ти тут одна їсиш? – на кухню зайшла дочка.
– Бо я прийшла з роботи і хочу їсти, — відповіла Люба, жуючи сосиску. — Хто хоче поїсти, нехай сам собі накладає або готує. І ще в мене до тебе одне питання. Чому Вадим у нас житиме?
– Як чому, він мій чоловік.
Люба ледь не вдавилася.
– Як чоловік?
– Ну, отак. Дочка у тебе вже доросла і вирішує сама виходити заміж чи ні. Мені, між іншим, вже дев’ятнадцять років.
– Ви мене на весілля навіть не запросили.
– Та ніякого весілля не було, просто розписалися, і все. Оскільки ми тепер чоловік і жінка, то житимемо разом, — відповіла Олена, косячи оком на жуючу матір.
– Ну, я вас вітаю. А чому без весілля?
– Якщо у тебе є гроші на весілля, то ти можеш їх нам віддати, ми знайдемо на що їх витратити.
– Зрозуміло, — Люба продовжувала їсти свій обід, — А чому саме у нас жити?
– Тому що у них однокімнатна квартира і вони вчотирьох там живуть.
– Тобто варіант зйому не розглядався?
– Навіщо нам знімати, якщо є моя кімната, — здивувалася дочка.
– Зрозуміло.
– То ти нам даси чогось поїсти?
– Олено, каструля з кашею на плиті, сосиски у сковороді. Якщо замало, то в холодильнику ще півпачки є. Беріть, накладайте та їжте.
– Мамо, ти не розумієш, у тебе з’явився ЗЯТЬ, — підкреслила останнє слово Олена.
– І що? Я маю тут лезгінку танцювати на честь цієї події? Олено, я прийшла з роботи, я втомилася, давай без цих ритуальних танців. Руки-ноги є, самі себе обслуговуйте.
– От тому ти й незаміжня!
Олена зло глянула на матір і пішла до своєї кімнати, голосно грюкнувши дверима. Люба поїла, помила за собою посуд, витерла зі столу і вирушила до себе. Там вона переодяглася, взяла сумку з одягом і поїхала до фітнес-центру. Жінкою вона була вільною, і кілька вечорів на тиждень проводила у спортзалі та басейні.
Ближче до десяти вечора вона повернулася додому. В передчутті гарячого чаю знайшла на кухні повний розгардіяш, найімовірніше хтось тут намагався готувати. Кришка від каструлі з кашею була невідомо де, так що сама страва підсохла і потріскалася. Упаковка від сосисок валялася на столі, там же лежав зачерствілий хліб без пакету. Сковорода підгоріла, і її антипригарне покриття хтось поцарапав вилкою. У раковині стояло посуд, а на підлозі була калюжа від чогось солодкого. У квартирі пахло сигаретами.
– Ого, це щось новеньке. Оленка ніколи собі такого не дозволяла.
Люба відкрила двері до дочки. Молоді люди пили вино та курили.
– Олено, йди прибери все на кухні. Завтра купиш нову сковороду, – сказала мати і пішла до себе в кімнату, не зачиняючи за собою двері.
Олена встрибнула зі свого місця і кинулась за нею.
– А чому ми маємо прибирати? І де я тобі візьму гроші на сковороду, я не працюю, я вчуся. Тобі що, посуду шкода?
– Так, Олено, ти знаєш правила цього дому: поїв – прибери, насвинячив – прибери, щось зіпсував – купи натомість нове. Кожен прибирає сам за собою. І так, мені шкода сковороду, вона не копійки коштує, а тепер вона безнадійно зіпсована.
– Ти не хочеш, щоб ми тут жили, – випалила дочка.
– Ні, – спокійно відповіла Люба.
Їй найменше зараз хотілося сваритися з дочкою, і раніше нічого такого за Оленою не спостерігалося.
– Але ж тут є моя частка.
– Ні, квартира цілком моя і повністю. Я на неї заробила, я її купила. Ти тут лише прописана. Не потрібно вирішувати проблеми за мій рахунок. Хочете тут жити – дотримуйтесь правил, – виговорювала спокійним голосом Люба дочці.
– Я і так все життя живу за твоїми правилами. Я вийшла заміж, і тепер ти не смієш вказувати, що мені робити, – завищала Олена. – І взагалі, ти вже пожила, і маєш поступитися нам квартирою.
– Я вам поступаюся цілим коридором у під’їзді, а ще місцем на лаві. Так, радосте моя, заміж вийшла? Мене не запитала. Ти ночуєш тут одна, або з чоловіком, але в іншому місці. Він тут жити не буде, – жорстко відповіла Люба.
– Та подавись ти своєю квартирою. Вадиме, ми їдемо, — крикнула Олена і пішла збирати свої речі.
Через п’ять хвилин до кімнати Людмили ввалився новоспечений зять.
– Так, мамашо, не бушуй, і все буде тип-топ, — сказав він, похитуючись від випитого алкоголю, — Ми з Оленкою нікуди не підемо на ніч. Будеш себе добре вести, ми навіть будемо коханням тихо вночі займатися.
– Яка я тобі мамаша, — обурилася Людмила, — Мамаша з татком у тебе вдома залишилися, от і чеши туди, і свою новоспечену дружину не забудь прихопити.
– Та я тобі зараз, – хлопець підняв кулак і сунув його в ніс тещі.
– Ага, зараз.
Люба вчепилася в його кулак наманікюреними пальчиками, вклавши в них усю силу.
– А-а-а, відчепись від мене ненормальна.
– Мамо, що ти робиш? – закричала Олена, намагаючись відтягти матір від коханого.
Людмила відштовхнула дочку і вдарила коліном в пах Вадиму, а потім приклала його ліктем по шиї.
– Я зафіксую побої, – заверещав хлопець, – Я подам на вас до суду.
– Зачекай, я зараз викличу поліцію, щоб було зручніше фіксувати, – відповіла Люба.
Молоді ретирувалися, покинувши облаштовану двокімнатну квартиру.
– Ти мені більше не мати, – крикнула насамкінець Олена, – І внуків ніколи не побачиш.
– Яке горе, – іронічно зауважила Люба. – Нарешті поживу на свій розсуд.
Вона поглянула на свої руки – частина нігтів були зламані.
– Одні збитки від вас, – пробурчала Людмила.
Після їх від’їзду вона відмила кухню, викинула кашу і злосчасну сковороду, і поміняла замки в квартирі. Через три місяці біля роботи її дочекалася дочка. Дівчина сильно схудла, щоки позападали, та й сама вона виглядала нещасною.
– Мамо, а що у нас на вечерю? – запитала вона.
– Не знаю, – знизала плечима Люба, – Ще не придумала. А ти що хочеш?
– Курку з рисом, – ковтнула слину Олена. – І олів’є.
– Тоді пішли по курку, – відповіла жінка. – А олів’є готуй сама.
Дочку вона ні про що не запитувала, а Вадим у їхньому житті більше не з’являвся.