Залишившись сиротою в шість: історія трьох сестер та їхньої матері

Мені було шість років, коли я залишилася сиротою. Нас у мами вже було дві доньки, а мама народжувала третю. Я все пам’ятаю, як мама кричала, як зібрались сусідки, плакали, як затихав мамин голос…

Чому не викликали лікарів, не відвезли маму до лікарні? Це й досі не можу зрозуміти. Чому? Чи було далеко до села? Чи дороги засипало снігом? Я й досі не знаю, була ж якась причина? Мама померла під час пологів, залишивши нас двох та маленьку новонароджену Оленку.

Батько після смерті мами був розгублений, родичів у нас тут не було, всі на заході України, допомогти татові впоратись з нами було нікому. Сусідки порадили татові негайно одружитися. Не пройшло і тижня після маминих похорон, а батько став нареченим.

Порадили батькові залицятися до вчительки, казали, що вона добра жінка. Батько пішов, засватався та отримав згоду. Видно, батько їй припав до вподоби, чи як? Він молодий, гарний був – це точно. Високий, стрункий, очі чорні-чорні, циганські. Заглядатися можна було.

Як би там не було, приїхав батько ввечері з нареченою на перегляди.
– А я вам нову мамку привіз!

Мене така досада взяла, якась гіркота, я не розумом, а дитячим серцем почувала в цьому щось недобре. У домі ще все мамою пахло. Ми ще в платтячках ходили, зшитих та випраних її руками, а він нам вже нову маму знайшов. Зараз-то, через роки, я його розумію, а тоді я його просто зненавиділа і його наречену заодно. Що ця жінка напридумала про нас, не знаю, але зайшла в дім, обійнявши батька.

Обоє вони були трохи напідпитку, а вона й каже нам:
– Будете мене мамою звати, залишусь.
Я молодшій кажу:
– Вона нам не мама. Наша мама померла. Не клич!

Сестричка заплакала, а я, як старша, виступила вперед.
– Ні, не будемо! Ти нам не мама. Чужа ти!
– Дивись, яка розумна! Ну, тоді я з вами не залишуся.

Вчителька за двері, а батько хотів було за нею піти, і раптом на самому порозі зупинився, не пішов. Постояв, опустивши голову, потім повернувся, підійшов до нас, обняв нас, та як заплаче в голос, і ми теж давай разом з ним плакати. Навіть маленька Оленка в своєму ліжечку заплакала. Ми оплакували нашу маму, а батько – кохану дружину, але в наших сльозах було більше горя, ніж у батькових. Сирітські сльози однакові в усьому світі, і сирітська туга за рідною матір’ю на всіх мовах одна. Я тоді вперше і востаннє в житті бачила, як батько плаче.

Батько з нами ще прожив тижня два, він в лісництві працював, їхня бригада в ліс відправлялася. Як бути? Іншої роботи в селі не було. Домовився батько з сусідкою, грошей їй лишив нам на їжу, Оленку відніс до іншої сусідки і подався в ліс.

От ми залишились одні. Сусідка прийде, зварить, піч натопить і пішла. Своїх справ повно було. А ми вдома цілі дні самі: і холодно нам, і голодно, і страшно.
Село стало думати, як нам допомогти. Потрібна була жінка, щоб сім’ю врятувати. Але не яка-небудь, а особлива, здатна прийняти чужих дітей, як своїх. А де таку знайти?
У розмовах почули, що в рідні далекій у нашої односельчанки є молода жінка, яку чоловік залишив через те, що вона бездітною виявилася. Чи була у неї дитина, але померла, а більше дітей Бог їй не дав, достеменно ніхто не знав. Все-таки знайшли адресу, написали листа і через ту тітку Марфу викликали нам Зіну.
Батько ще був на лісозаготівлях, коли Зіна рано-вранці прийшла до нас. Зайшла вона в дім так тихо, що ми й не чули. Прокинулась я, а в домі кроки. Ходить, зовсім як мама, хтось, посудом гуркоче на кухні, а в домі запах! Млинці печуться!
Ми з сестрою тихенько стали в шпаринку підглядати. Зіна тихо господарювала: мила посуд, мила підлоги. Нарешті, вона по звуках зрозуміла, що ми прокинулись.

– Ну, йдіть уже, білочки, поїмо!
Нам дивно стало, що вона нас білочками назвала. Ми з сестрою і правда світловолосі та голубоокі – в маму.
Набралися ми хоробрості, вийшли з кімнати.
– Сідайте до столу!
Нас не потрібно було двічі кликати. Ми млинців наїлися й уже відчули довіру до цієї жінки.
– Мене тіткою Зіною звати. Звіться так.

Потім тітка Зіна викупала нас з Вірою, усе нам попрала і пішла. Ми на другий день чекаємо: вона прийшла! Дім перетворився під її руками. Знову стало чисто й охайно, як при мамі. Тижні три пройшло, а батько в лісі. Тітка Зіна за нами доглядає, краще і бути не може, а сама, мабуть, переживає дуже і не дає нам до неї прив’язатися. Особливо Віронька до неї тяглася. Зрозуміло, їй всього три роки тоді було. Я відносилася обережно. Строга була ця тітка Зіна. Неусміхнена якась. Наша мама весела була, пісні співала, танцювати любила, батька “Ваня” називала.

– От приїде батько з лісу, так не прийме мене. Який він хоч у вас?
Я так незручно почала батька вихваляти, що ледве справи всієї не зіпсувала! Кажу:
– Він у нас хороший! Спокійний такий! Нап’ється і відразу спати!
Тітка Зіна відразу насторожилася:
– Часто п’є?
– Часто! – відповідає молодша, а я її ногою під столом штовхаю і кажу:
– Та ні, тільки по святах.

Тітка Зіна пішла того вечора заспокоєна, а батько з лісу ввечері приїхав. Зайшов у дім, оглянувся, здивувався:
– Я думав, ви тут біднотієте, а ви як принцеси живете.
Ми йому як могли все розповіли. Батько сів, задумався, а потім і каже:
– Ну що, піду і я подивлюсь на нову господарку. Яка хоч вона?
– Красуня, – поспішно сказала Вірочка, – і млинці пече, і казки розповідає.

Вже зараз, згадуючи все це, я завжди усміхаюсь. Зіну ніяк, ні за якими мірками, красунею не назвеш. Худенька, маленька, бліда якась, вона, звісно, красунею не була, але що діти в цьому розуміються? А може лише вони й розуміють в чому вона – краса людини?

Батько засміявся, одягнувся і пішов до тітки Марфи, яка жила неподалік.
Наступного дня батько привів до нас Зіну сам. Встав уранці раніше, сходив за нею, і Зіна знову так обережно в дім увійшла, наче боялася чогось.

Я Вірочці кажу:
– Давай цю мамкою звати, ця хороша!
І ми з Вірою в один голос як закричимо:
– Мама, мама прийшла!

Батько з Зіною разом за Оленкою сходили. Оце для кого Зіна стала справжньою матір’ю. Пилинки з неї здмухувала. Оля матір не пам’ятала. Віра забула, а я одна пам’ятаю її все життя, і батько пам’ятає. Я підслухала колись, як батько, дивлячись на фотографію матері, тихо сказав:

– Чому ти так рано пішла? Пішла і всю мою радість з собою забрала.

Недовго я прожила з батьком та мачухою. З четвертого класу по інтернатам, у нас у селі не було великої школи. Після сьомого класу в технікум вступила. Все я прагнула раніше з дому піти, а чому? Зінаїда мене ніколи ні словом, ні ділом не образила, берегла, як рідну, а я все остерігалася. Невдячна я, чи що?

Професію акушерки я собі, напевно, невипадково обрала. Мені не можна повернутися в часі і врятувати мою маму, але я збережу іншу.