ШЛЯХОМ ДО ЗІРОК

АНІ ДО ЗІРОК

– Кириленко, сніданок. – Санітарка заштовхала в палату візок. Оксана ледь відкрила очі та неохоче повернула голову в бік дверей.
– Не буду. Дякую. – Відповіла вона.

– Ну-ну, панночко, вам треба сили набирати. – Слідом за санітаркою в палату зайшов лікар.
Оксана мовчала. Санітарка швиденько поставила на тумбочку тарілку з кашею та склянку чаю. Шепнула:
– Їж, давай, Вадим Сергійович правий. – І так само швидко покинула палату.
– Як настрій? Весняний? – Вадим Сергійович усміхнувся.
– Та ні. – Відповіла Оксана понуро і відвернулася до вікна.

– Це добре. – Не звертаючи уваги на тон пацієнтки, продовжив лікар. – Операція призначена на завтра. – Вже серйозно повідомив він.
– Шанси зростуть? – Спитала Оксана, повернувшись.
– Безперечно. Хоча про повне відновлення поки не йдеться. – Зізнався Вадим Сергійович.
– Я зможу ходити? – Оксана напружилася.
– Не хочу давати марних надій… – Після деякої паузи відповів Вадим Сергійович. – Але необхідно використовувати всі можливості.
– Ясно… – Оксана знову відвернулася. Як вийшов Вадим Сергійович, вона не чула. Як і не чула, що за вікном вже зовсім весняно цвірінькали пташки.

Аварія була страшною. За кермом була Оксанина подруга Даша. Прагнучи втекти з зустрічної смуги, Даша різко вивернула кермо, машина закрутилася на слизькій дорозі, уникнути зіткнення не вдалося. Основний удар припав на пасажирську сторону. Оксана прийшла до тями тільки в лікарні. Як вона потім дізналася, Даша постраждала менше — перелом руки, струс мозку. У Оксани було зламано кілька ребер, відкритий перелом ноги, а головне, постраждав хребет. Прогнози були не втішні, шанси на те, що Оксана зможе знову ходити, були мізерні. Можливо, хтось інший був би радий навіть тому, що залишився живим, а для Оксани світ перестав існувати одного дня. Танці були для неї всім: життям, заробітком, натхненням. Рух був для неї як для інших повітря. І що тепер?

Наступним ударом стала реакція Артема. Вони зустрічалися вже два роки, і нещодавно Артем запропонував Оксані заміжжя. Два тижні тому, коли Артем сидів тут, у палаті поруч з Оксаною, вона без слів зрозуміла, що весілля не відбудеться. Коли Оксана розповіла про прогнози лікарів, Артем довго сидів, задуманий, дивлячись у підлогу, а потім сказав якось невпевнено:
– Тобі все одно треба думати про добре. Все налагодиться.

Наступні три дні він не прийшов. Потім надійшло коротке повідомлення від нього: «Вибач. Я так не зможу». Усередині обірвалася остання тонка ниточка надії. Оксана вже не плакала, скляними порожніми очима вона дивилася на білу стелю і уявляла, що ось зараз ця стеля обрушиться на неї і все закінчиться.

Мама, погладжуючи Оксану по руці, намагалася втішити, намагалася усміхатися, переконувала, що ще не все втрачено, що треба боротися, що вони разом будуть боротися. Але Оксана бачила, що мамині очі червоні від сліз, які вона проливала, виходячи з палати. Вадим Сергійович, лікар теж постійно казав, що треба боротися.
– Навіщо? – Запитала одного разу Оксана.
– Щоб бути щасливою. – Просто відповів Вадим Сергійович.

– Я вже ніколи не буду щасливою. – Відповіла Оксана. Вадим Сергійович дуже уважно подивився на неї:
– Обов’язково будеш. Але це залежить від тебе більше, ніж від інших. У мене не такий великий досвід, але знаєш, я зустрічав людей, які долали, здавалося б, неможливе, залишали в лікарняних палатах навіть невиліковні хвороби, бо хотіли жити, радіти життю, хотіли бути щасливими.
Оксана не відповіла. Вона не хотіла жити. Не хотіла жити так. І вже яке тут може бути щастя? – запитала б вона доктора, але вирішила не продовжувати цю розмову. Зрештою, у лікарів, мабуть, так заведено, підбадьорювати пацієнтів.

– Не спиш? – Вадим Сергійович тихенько прочинив двері, впускаючи в темряву палати смужку світла.
– Не сплю. – Відповіла Оксана, навіть не помітивши, що доктор звернувся до неї на «ти».
– Хвилюєшся? – Запитав він, сідаючи на стілець біля вікна.
– Ні. – Оксана знизала плечима.
– Можеш уявити, що аварії не було. І ось минуло десять років. Яким було б твоє життя? – Запитав Вадим Сергійович, дивлячись не на Оксану, а у вікно.
– Не знаю. Напевно, ще виступала б. А може, вже не виступала, а дочку на танці водила. – Оксана навіть трохи посміхнулася, але потім згадала, що весілля її не відбулося. – Знаєте, а він мене кинув. Одразу, як дізнався, кинув.
– Хто? – Вадим Сергійович, вже знав відповідь. – Думаєш, він тебе любив?
– Не знаю. – Оксана знову знизала плечима. – Може, це тільки в романтичних фільмах, люблять так, що готові за тобою і в вогонь і в воду, а в житті, тільки обіцяють зірку з неба дістати, а на ділі… – Оксана зам’ялася. Вадим Сергійович адже теж був чоловіком. Причому досить молодим і симпатичним, як тільки що зрозуміла Оксана. Напевно, у нього є дружина чи дівчина, і він, зовсім по-іншому до неї ставиться. Адже він би напевно не злякався в такій ситуації. Ходить адже і її, зовсім незнайому людину, підтримує.
– Гаразд, Кириленко, спи. Будуть і для тебе зірки з неба. – Вадим Сергійович вийшов. Оксана подивилася у вікно. Кусочок неба, усіяний зірками, і правда, був видний. «От би зараз зірка впала» – подумала Оксана, але зірки не падали, принаймні, ні одна не впала, поки Оксана не заснула.
– Ну як ти? – Вадим Сергійович стояв навпроти Оксаниної ліжка. – Дмитро Степанович сказав, що операція пройшла добре.
– Напевно. Тільки ніг я все одно не відчуваю. – Оксана зітхнула.
– Дивись, що я тобі приніс. – Вадим Сергійович простягнув Оксані невеличку коробочку. Оксана відкрила і усміхнулася. Коробочка була повна блискучих крихітних зірочок-конфетті. – Будеш старанно займатися, сама до справжніх зірок пішки дійдеш. – Пообіцяв лікар.

Реабілітація була довгою, виснажливою і, як здавалося Оксані, не приносила результатів. Вадим, тепер Оксана називала його теж просто по імені, часто заходив до неї. Вони бесідували, як старі приятелі, теревенили на різні теми. Вадим вмів відволікти Оксану від горісних роздумів, і вона навіть починала вірити його словам, що зусилля не підуть даремно.

– Як сьогодні? – Вадим зайшов у палату після Оксаниних щоденних вправ, під час яких медсестра намагалася оживити дерев’яні ноги.
– Нічого. – Оксана розвела руками.
– Бузок зацвів. – Вадим простягнув Оксані, заховану за спиною пухнасту гілочку. Оксана вдихнула свіжий, лоскотливий аромат. А потім з дитячим азартом почала шукати п’ятипелюстковий квітку.
– І тут нічого. – Оксана надула губи і підняла очі.
– А тут? – Вадим простягнув Оксані ще одну невелику коробочку. Вона усміхнулася, передчуваючи чергову порцію зірочок. Але, відкривши коробку, на мить застигла. На невеликій обручці, у променях сонця іскрилася зовсім інша зірка – маленький камінець.

– Ти вийдеш за мене? – Запитав Вадим, коли Оксана перевела погляд з обручки на нього. Оксана мовчала. Вадим схвильовано зітхнув і сів на ліжко.
– Ти сів мені на ногу… – Тихо сказала Оксана. – Ти сів мені на ногу! – Вже голосно закричала вона і засміялася. – На ногу сів! Я відчуваю! Я відчуваю ногу!
Вадим вскочив і теж засміявся. І тут Оксана заплакала. Вона усміхалася, але по її щоках текли сльози.

– Ти що? Боляче? – Хвилювався Вадим. Оксана похитала головою:
– Пам’ятаєш, я сказала, що ніколи вже не буду щасливою. Я, правда, так думала. А сьогодні стільки щастя одразу. Ну якщо вже ти не побоявся покликати в дружини каліку, то плаксою тебе, сподіваюся, не налякати? – Оксана знову засміялася.
– Мене нічим не налякати. – Відповів Вадим і з ніжністю подивився на наречену.
***
– Мамо, ти бачила? У мене вийшло! – Анфіса підбігла до лавки, на якій сиділа Оксана.
– Звісно, бачила. І для тата все зняла. Ти у нас молодець. – Оксана обняла дочку.

– Ольга Ігорівна сказала, що я буду танцювати в центрі. – Похвалилася Анфіса. – Це значить, що я танцюю краще всіх?
– Так. – Шепнула Оксана і також пошепки відкрила доньці секрет. – Тільки тсссс, зазнаєшся, і нічого не вийде. – Анфіса розуміюче кивнула. – А тепер збирайся, поїдемо тата з роботи зустрічати.

Минуло десять років. Танцювати на великій сцені Оксана більше не змогла, але на власному весіллі танцювала цілком пристойно. Як відзначив Вадим, вже точно краще за нього. Шлях до зірок був для Оксани тривалим, але разом з Вадимом вони впоралися. І щоб ніколи не забувати про це, і про те, що потрібно вірити в краще, мріяти, що б не сталося, Оксана запропонувала розписати стелю спальні у вигляді зоряного неба. Вадим підтримав. Відкриваючи вранці очі, Оксана точно знала, що до зірок можна дотягнутися рукою, варто тільки захотіти. До будь-яких і завжди.