Підтримай сестру: їй важко після розлучення, – зауважила мати

— Чи не хочеш допомогти сестрі? Їй важко після розлучення, — докорила мати.

Дві сестри сиділи за круглим столом у материному домі, слухаючи її нарікання.

— Твій Андрій — справжній ледар! — не цураючись грубих слів, заявила Олена Михайлівна. — На вахті працює, а додому приносить копійки!

— Мамо, для тебе п’ятнадцять тисяч уже не гроші? — сердито спитала молодша донька Марічка.

— Мені байдуже. Головне, щоб він міг тебе утримувати, — жінка з досадою стиснула губи.

— Він і утримує, — насупилася дівчина.

— Не бачу! Ти ще вчора позичила в мене дві тисячі, — нагадала Олена Михайлівна. — Не може забезпечити — розлучайтеся! Шукай того, хто зможе! До того ж, дивишся на нього — і відразу зрозуміло: не від світу цього…

— Мамо, це вже зайве, — мовчазна досі Галина вирішила підтримати сестру.

— Хіба неправду кажу? Невидний, рудий, ще й шепелявить, — зі зневагою кинула жінка. — Ти, Марічко, гіднішого заслуговуєш. Поки не пізно, треба розірвати шлюб, — звернулася вона до молодшої.

— Мамо, у Андрія руки золоті. До того ж, з лиця води не пити, — бачачи тиск на сестру, вставила Галина. — Якщо міряти матеріальним — в нього є квартира, авто, і кохає він Марічку щиро.

Олена Михайлівна зіщулилася й зневажливо поглянула на старшу доньку, яка, на її думку, лізла не у свої справи.

— Сама без чоловіка живеш, хоча тобі вже тридцять, — відмахнулася мати. — До сорока взагалі за першого вхопішся…

Марічка мовчки слухала їх, байдуже переводячи погляд з одної на іншу.

— Хвалиш його… Квартира-хрущовка, авто — старий «ЗАЗ». Соромно навіть згадувати, — зверхньо додала Олена Михайлівна.

— Марічко, а твоя думка? — Галина звернулася до сестри. — Що ти сама думаєш?

— Не знаю… Мабуть, мама десь права, — пробубоніла дівчина, яка спершу захищала чоловіка, а тепер здалася під тиском. — Він нещодавно сказав, щоб я шукала роботу…

— Ось бачиш! — Олена Михайлівна схрестила руки на грудях. — До чого дійшло! Навіть уявити страшно, що буде далі!

— А чому Марічка не має працювати? Зараз мало хто може дозволити собі сидіти вдома. Дивуюсь, як Андрій раніше не наполіг на цьому, — висловилася Галина.

— Чого ти за нього так гору тримаєш? Собі приглянула? — жінка встромила у доньку гострі очі.

— Бо боюся, що своїми порадами ти зруйнуєш сестрі життя, — спокійно відповіла Галина.

— Це вже не твоя справа! — гаркнула мати. — Лізь із своїми думками! Марічка гідна кращого. Якби кохав — зробив би усе, щоб вона не знала клопоту. Та й зовнішність у нього… Ані лиця, ані грошей…

Дівчина, роззявивши рота, ловила кожне матчине слово.

Поради Олени Михайлівни дали результат. Незабаром Марічка почала виказувати претензії Андрію.

— Ти вважаєш, що заробляєш гідно? — спитала вона.

— Нормально. А що?

— Я так не думаю, — похитала головою дівчина. — Тобі варто знайти кращу роботу.

— Кращу? Мене все влаштовує, — чоловік насторожився.

— А мене — ні! — різко відрізала вона. — Квартира стара, авто смішне… Навіть сусідам показати соромно…

— Цікаво… Раніше все було гаразд, — задумливо промовив Андрій. — Що змінилося?

— Нічого. Протепер я бачу все наскрізь. Раніше почуття затуляли очі, а тепер — правду, — виправдувалася Марічка.

— Чудово, — байдуже кинув чоловік, сподіваючись, що це закінчиться.

Але дівчина, підштовхувана матір’ю, продовжувала тиснути.

— Мене вже дратує твоє невдоволення, — скрипнув зубами Андрій. — Я все чув, але нічого не можу змінити.

— Мені потрібен чоловік, який росте, а не стоїть на місці, — похмуро сказала вона.

— Вибач, що не відповідаю твоїм очікуванням! — холодно відповів він, відчинивши шафу з її речами. — Збирайся!

— Куди?! — здивовано скрикнула Марічка.

— Туди, де чекають новобудова і іномарка, — різко констатував чоловік. — Не пробачу собі, якщо приречу тебе на життя з невдахою. Впевнений — ти знайдеш того, хто засипле тебе золотом. На жаль, це не я…

Першою про те, що Андрій вигнав Марічку, дізналася Олена Михайлівна.

— Ось негідник! Хто б міг подумати?! Не треба було за нього виходити! — причитала мати, сиплючи прокльони на зятя.

— Я лише просила його розвиватися, — всхлипуючи, говорила дівчина.

— Що з нього взяти? Хамло — воно й у Африці хамло! Знайдеш кращого, а цей ще повзтиме біля твоїх ніг, — підбадьорювала дочку Олена Михайлівна.

Залишившись без домівки, Марічка оселилася у колишній дитячій кімнаті.

— Що плануєш робити? — запитала сестра Галина, яка приїхала на материн поклик.

— Нічого, — байдуже відповіла дівчина, не відриваючись від телефону.

— Може, подумаєш про роботу? — натякнула Галина.

— Навіщо? Знайду чоловіка багатшого за Андрія, — діловито відповіла Марічка.

— Чого ти чіпляєшся? Не бачиш — їй потрібен відпочинок! — заступилася мати.

Місяці два жінка годувала лежачу на дивані доньку.

Але скоро зрозуміла, що не впорається, й викликала Галину.

— Чи не хочеш допомогти сестрі? — з докором запитала Олена Михайлівна, коли та завітала після роботи.

— У чому?

— У грошах. Нам важко удвох.

— Хто змушував тебе навіювати Марічці розлучення? — огорошила матір Галина. — Не втручайся — і все було б добре.

— Ось як?! — жінка схопилася за серце. — Як смієш таке говорити? Твій Андрій — нікчема й егоїст! Не потягнув наш рівень — і злякався. Знаєш що? Іди звідси! Бачити тебе не хочу! Замість допомоги — ще й осудила нас!

На крик вийшла Марічка. Побачивши сестру, вона уперла руки в боки:

— Заступаєшся за того, хто мене викинув?

— Сама винувата! Менше слухай матір…

— Ти ще й повчаєш? Сама без чоловіка, а лізеш із порадами! — заверещала дівчина.

Галина похитала головою й вийшла. Бажання спілкуватися з родичами зникло — як, власне, і в них самих.