Connect with us

З життя

Та ну, це не проблема!

Published

on

— Та ну перестаньте, яка це біда…

Зіткнулася в коридорі з Оленою, нашою фінансовою директоркою, вона похизувалася картонною коробкою.

Я питаю:
— Зарплату з банку привезла?
— Ні, це мені у заторі подарував старий друг (на коробці напис: «Медична техніка»).
— Це на що він натякає?

— Ні на що, просто я його так давно знаю, що й сама можу подарувати йому навіть дезодорант, і він щиро зрадіє. Ми познайомилися у 98-му. В мене тоді були великі проблеми із машиною. Молодою була, дурною і купила собі Тойоту у перегонника, а там номери агрегатів перебиті, розмитнення ліве, ще й знайомі міліціонери взяли гроші, обіцяли допомогти, але нічого не зробили. Останньою краплею було те, що даішникам на дорозі вигребла з гаманця останні гривні, щоб не евакуювали.

Коротше, машина дорога, а тепер її лише на запчастини…
Заїхала у свій двір, припаркувалася біля сміттєвих баків, сиджу, їм рогалики з маком і плачу. Не хочу в такому стані з’являтися вдома…
Стукають у вікно, відкриваю. Чоловік з лопатою в оранжевій жилетці вибачається і весело каже:

Не могли б ви від’їхати на п’ять метрів? Ми якраз тут будемо перед сміттєзбірником майданчик асфальтувати. А чого ви плачете, щось сталося?
Тут я хотіла послати його подалі і закрити вікно, щоб асфальтом так не смерділо, але сама не знаю чому, в двох словах переповіла йому свою біду.

Він відповів:
— Та ну перестаньте, яка це біда, головне, щоб всі були здорові… Ви так смачно їсте рогалик, не пригостите?

Я розсердилася на себе, що поділилася своєю бідою з дорожнім працівником і на його нахабність, але машинально простягнула йому рогалик.
Чоловік:
— А можна ще один для напарника, нас же двоє…
Я була шокована від такої нахабності, але вручила і другий рогалик. Від’їхала і спокійно продовжила ридати, вже нікому не заважаючи.
Хвилин через десять знову постукав робітник.

Я відкриваю і зло питаю:
— Ви за рогаликами!?

Чоловік:
— Ні, у вас є чим записати? Пишіть.

Він зі свого блокнотика продиктував номер телефону і додав: Це домашній номер, зателефонуйте туди після дев’ятої вечора і скажіть, що ви від Гени. Я його попереджу. Він генерал міліції і, напевно, вас врятує…

Чоловік попрощався і зник у сизому асфальтовому диму, а я залишилася в ступорі не знаючи, що й подумати.
Увечері все ж таки зателефонувала (а що мені втрачати..?)

А вже через два дні, вранці в МРЕВ мою машинку урочисто поставили на облік і видали новенькі номери! (даішники аж з віконець своїх повискакували, щоб мені догодити…)

Я тиждень полювала за дорожнім працівником Геною, щоб подякувати, і таки мова довела до Києва, знайшла його на сусідній вулиці. Довго дякувала, вручила дорогущі цукерки, шампанське, каву, ще щось не пам’ятаю і поцікавилася, звідки він знає генерала так близько, що аж генерал передавав привіти йому і дружині…

І Гена розповів, що ще півроку тому він був досить небідним чоловіком, торгував медичною технікою, але криза знищила його бізнес, тепер працює в трьох місцях — добу через троє, і навіть його дружина-домогосподарка, яка не працювала жодного дня в своєму житті, пішла в шкільну їдальню мити посуд.

І все заради того, щоб «не випасти з обойми», адже жили вони в величезній двістіметровій квартирі елітного будинку і, зціпивши зуби, драли жили. Продали з дому все, окрім шкільних підручників, але ні за що не хотіли продавати квартиру, хоча лише на комунальні витрати і охорону в місяць йшло 25 000 грн.

Перед сусідами-мільйонерами тримали фасон, а самі жили на півтори тисячі гривень на місяць на трьох (добре хоч дочка в звичайну школу ходила).
З тих пір ми з Геною стали близькими друзями. Новий рік завжди святкуємо разом. Не минуло й двох років, як Гендос піднявся вище, ніж був до кризи.

А сьогодні стою на світлофорі, хтось стукає мені в дах, дивлюся Гена на джипі:
— Оленко, хочеш дозиметр подарую?
— Давай.
— На, клацай із задоволенням і ні в чому собі не відмовляй…

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

17 − шістнадцять =

Також цікаво:

ES1 годину ago

Tu hijo es adulto, abre los ojos

Carmen siempre le tuvo miedo a la quietud de las nueve de la noche. No a la del silencio roto...

FR1 годину ago

La Fille au Cœur de Brouillard

La vapeur qui montait de la bouilloire dessinait des volutes sur la vitre froide de la cuisine. Catherine touillait son...

ES2 години ago

El hombre que me dejó una nota en la cocina

Valentina apretó el bronceador en la palma de la mano y se quedó mirando el frasco vacío sin verlo realmente....

FR2 години ago

La dernière page du testament de mon fils

La maison sentait le café et la pluie. Dehors, le mistral soufflait en rafales contre les volets, et dans la...

ES3 години ago

El día que mi hijo me enseñó a confiar

Carmen apagó la televisión y se quedó un rato con la taza humeante entre las manos, escuchando el silencio de...

FR4 години ago

La Fortune qui n’existait pas

Élise Moreau avait toujours su qu’elle méritait mieux. Mieux que ce studio humide rue de la République à Lyon, 430...

ES4 години ago

Me casé con un millonario de 75 años, pero su confesión en plena boda me dejó helada

A los veintiséis, Valentina estaba convencida de que la vida le debía algo. No algo pequeño: le debía un departamento...

FR4 години ago

Le matin où mon fils allait se dire oui pour la vie, je me réveillai avec l’impression qu’on m’avait scalpée dans mon sommeil. Une brûlure glacée courait sur mon crâne, et avant même d’ouvrir les yeux, mes doigts cherchèrent la masse de cheveux poivre et sel que je portais noués en chignon depuis trente ans.

Mes doigts ne rencontrèrent qu’une peau lisse et couverte de minuscules croûtes. Je me jetai hors du lit. Des mèches...