Заберіть мені дитинство назад!” — наполягала сестра після восьми років відсутності…

«Віддайте мені моїх дітей!» — вимогла сестра, якої не було вісім років…

Буває, що доля змушує стати батьком раніше, ніж ти встигаєш зрозуміти, що таке дорослість. Не за власним бажанням — через обставини. Так сталося зі мною.

Звати мене Ігор. Я виріс у дитячому будинку. Коли мені виповнилося десять, туди ж привезли мою молодшу сестру Марійку — їй було лише п’ять. Ми трималися раз, як могли. Я віддавав їй свої цукерки, допомагав з уроками, захищав від грубощів і несправедливості. Мріяв про день, коли заберу її звідти, коли вона вже не буде самотньою.

І той день настав. Коли я отримав свою першу хату, оформив опікунство — Марійка переїхала до мене. Ми стали справжньою родиною. Я працював, навчався, а вона росла — розумна, гарна дівчина, добре вчилася, навіть спортом займалася. Я нею пишався.

Але все змінилося, коли Марійці виповнилося шістнадцять. Вона закохалася в хлопця старшого — майже мого ровесника. Тарас був, як то кажуть, «з вулиці» — без роботи, без навчання, весь день ганявся за нічим. Я намагався її відмовити, але даремно: кохання, сльози, істерики. А потім — вагітність. Сестрі не було й сімнадцяти.

Я зібрав усі сили, влаштував їхній шлюб. Через кілька місяців народилися близнюки — Андрійко й Оленка. Я не ліз у їхнє життя, але завжди був поруч, підтримував. Спочатку здавалося, що все якось влаштується. Тарас знайшов роботу, Марійка сиділа з дітьми.

Та коли мали не виповнилося й півроку, Марійка знову завагітніла. Я зітхнув, але змирився. Народився Петрик. А потім все пішло шкереберть: Тараса звільнили, він почав пити, Марійка — гуляти, все частіше залишаючи дітей самих.

На той час у мене вже була своя родина, дружина Галя, ми чекали дитину. Але я не міг заплющити очі на те, що творилося з небожами. І ось одного разу мені подзвонили сусіди Марійки: діти плачуть, вдома нікого. Я примчав — малі голодні, брудні, ридають, а мати десь гуляє. Я подзвонив Галі, і вона, не вагаючись, сказала:

— Забирай їх. Привози додому.

Так у нас опинилися відразу троє дітей. Ми їх помили, нагодували, поклали спати. Тиждень минув у клопотах, але на душі було спокійно. Вони у безпеці. Через тиждень з’явЯк пізніше виявилося, Настя більше ніколи не з’явилася, а ми продовжили жити разом — щасливою, шумною родиною.