«Син занедбав себе, а невістка стала його дзеркалом. Я втомилась від безладу»

Я ніколи не думала, що скажу це вголос, але… мені набридло. Набридло від брудної посуду, немитого ламинату, постійного запаху вчорашнього борщу й відчуття, немов я живу не у власній квартирі, а в гуртожитку з неохайними сусідами. І все це — через мого сина та його «кохану», яка вже два місяці живе в нас, як на курорті.

Олесю двадцять років. Він навчається у Київському політехнічному університеті заочно, нещодавно повернувся зі строкової служби й одразу ж влаштувався на роботу. Здавалося б — дорослий чоловік, почав самостійне життя, допомагає з комунальними, не бігає дармоїдом. І я справді пишалася ним. До одної розмови.

— Мамо, — якось каже, — Соломії важко вдома. Батьки постійно сваряться, кидаються речами, не дають вчитися. Нехай трохи поживе в нас, поки у них все не налагодиться. Ми тихі, проблем не створимо.

Тоді мені стало шкода дівчину. Вона раніше заходила до нас — скромна, чемна, очі в підлогу, голос ледве чутний. Хіба ж відмовиш? Тим більше у Олеся окрема кімната, місця вистачає. Але я й уявити не могла, який «подарунок» чекає на мене.

Перші тижні вони намагалися: мили посуд, підмітали, поводилися тихо. Навіть графік прибирання склали: субота — їхній день, середа — мій. Я тішилася — може, і справді подорослішали. Але за три тижні все пішло шкереберть.

У мийці днімами лежали забруднені тарілки з присохлими шматочками їжі, на підлозі — волосся, обгортки, фантики. У ванній — плями від шампуню, волосся у зливі, мильні розводи. Їхня кімната перетворилася на справжнє леговище: розкиданий одяг, крихти на столі, постіль ніколи не застелена. Соломія спокійно ходила по хаті у масці для обличчя з телефоном у руках, ніби була не в гостях, а в SPA-салоні.

Я намагалася говорити, просити, нагадувати. У відповідь — одне й те саме: «Не встигли, зробимо пізніше». А «пізніше» розтягувалося на тижні. Тоді я просто почала вручати їм ганчірку та щітку — мовчки, без докорів. Але й це не допомогло. Одного разу вони розлили соус на скатертину — не витерли. Просто пішли. І знову я все прибирала сама.

Коли в черговий раз зайшла до їхньої кімнати й побачила той безлад, не витримала:

— Вам самій не гидко тут перебувати?

А син, навіть не кліпнувши оком, відповідає:

— Генії панують над хаосом.

Та я не бачу жодного генія в цьому хаосі. А бачу двох дорослих людей, яким зручно жити у свинарнику й користуватися матір’ю як прислугою.

Олесь, звісно, обіцяв допомагати — купувати продукти, сплачувати частину витрат. Насправді платить тільки за комунальні. Їжу купує раз на тиждень, зате замовляють доставку майже щодня — суші, піцу, бургери… Мене теж частуА мені вже набридло жити в тому, що вони називають “своїм простором”, а я — свинарником.